Читати книгу - "Вогонь до вогню, Рутківський Володимир"

– І нічого нам порядком в очі тицяти. Спочатку сам наведи його в себе.

– І наводимо, – запевнив його Губа. – Учора ввечері переяславці забили дрючками до смерті двох крадіїв, котрі займали худобу.

Натовп принишк.

– Ого! – сказав хтось. – А кого саме?

– А їх і не питали. Може, з ваших, а може, хтось здалеку прийшов.

– А не боїтесь, що за такі речі до вас у гості завітає сотня наших хлопців?

– Що ж, зустрінемо їх, як годиться. Назустріч їм дві сотні наших вийде. Але головне не в тому, хто кого, а в тому, що пролилася кров. І ще може пролитися. А шкода – ми з вами однієї віри, одного кореня. Тому й звертаюся до вас: братове, не чіпайте наших статків! А коли в кого руки чешуться, то нехай виявляє себе, як кожен чесний бродник, у татарському степу, а не серед сусідів-поселян. А про Дмитра, якого ви судите, я ось що скажу: хоч він у наших краях і нова людина, проте вже довів, що може і порядок навести, і татарським бродникам дати відкоша. А це якраз те, що вимагається від справжнього отамана.

І Губа повагом відійшов до свого почту, який супроводжував його через Дніпро. Охоронці, десятків зо три кремезних молодиків, міцно сиділи на дебелих конях і кидали навсебіч швидкі погляди: чи не загрожує, бува, небезпека їхньому старшому?

Над галявиною знову здійнялося ревисько, але вже не таке гучне, як до цього. А коли воно вщухло, на пагорб вийшов Барило.

– Дозвольте, старшино і любе товариство, мовити слово і тому, хто, як і більшість з вас, не має статків, – почав він. – От нам кажуть: отямтесь, наведіть порядок! А коли їх питають – за яким це ви правом нас повчаєте, вони у відповідь: ми тут живемо з діда-прадіда. Але хіба сюди не приходили і наші діди-прадіди, хіба не вони тут селилися, аби пересидіти лиху годину?

– Правильно! – заволали байрачні бродники. – Барила-а!

Барило підняв руку – і крик поступово вщух.

– Так що ми маємо таке ж право селитися тут, як і вони, – він вказав рукою на валку возів. – Але що ми бачимо? Один живе в курені чи в землянці і більшого собі не дозволяє, бо знає, що не він тут один. А інший нахапав землі, скільки міг, порозводив отари та череди, і тепер нашому братові-нетязі не можна й кроку ступити, щоб не налетіти на їхнього гусака чи курку. А коли ненароком наступиш їй на горлянку, вони у крик: отямтеся, наведіть порядок! А хіба в нас не порядок? – перекрикуючи регіт бродників, продовжував Барило. – Скажіть мені, чому в наші краї не потикаються ні ті, хто живе в степу, ні ті, хто тулиться до Києва? Не знаєте? То я скажу: вони не потикаються тому, що в нас є свій порядок – бродницький. Правильно я кажу?

У відповідь в повітря злетіли десятки, сотні шапок та малахаїв.

– Правильно! Барила отаманом!

– А тепер про той порядок, який стосується кожного з нас. Про Гирича не скажу, бо він загинув далеко звідсіля. І Бог суддя тому, хто приклав до цього руку… – Барило з неприхованою зненавистю поглянув на Боброка. – А от Рибка з Сазоненком жили серед нас, їли з нами один хліб. Ну, перестаралися трохи, по-дурному пожартували. То хіба між нами водиться, щоб за такі речі голови стинати? Ні. Ми з вами з давен знаємо, що в нашому краї існує такий порядок: коли тебе образили – іди до старшини.

– Жарти, кажеш? – почулося з натовпу і наперед вийшов Медовуха. – Коли так, то дозволь пожартувати і мені…

Швидким порухом він зірвав з Барилової голови малахая і одягнув на себе.

– Гарний малахай, – задоволено зазначив він. – Був твій, а став мій!

Барило спаленів.

– Ти, негідь, що це собі дозволяєш? – погрозливо процідив він і його рука мимоволі потяглася до шаблі.

– Свят, свят, свят, чоловіче добрий! – з награним жахом скрикнув Медовуха і відскочив убік. – Ти ж сам тільки-но казав: коли тебе образили, то ні в якому разі не можна хапатися за зброю. Дозволяється лише жалітися старшині або скликати раду. Чи, може, я неправильно тебе зрозумів?

Якийсь час товариство застигло з роззявленими ротами. Нарешті то тут, то там пролунали перші смішки. А ще через мить галявина вибухла оглушливим реготом. Сміялися навіть ті, хто хвилину тому стояв за Барила горою.

– Ну й утнув!

– Цей Медовуха і на кутні, мабуть, жартуватиме!

Криво посміхаючись, Барило зняв руку з шаблі.

– Знайшов, де дурня валяти, – сказав він. – Це ти зумисне чи такий зроду?

– А це вже сам здогадайся, – відказав Медовуха і віддав Барилові малахая. – А тепер, товариство, хочу і собі сказати кілька слів. От тут Барило твердив, ніби Рибка з Сазоненком всього-навсього пожартували. Не знаю, які вони жартуни, бо бачив їх тільки раз. Але присягаюся головою, що в свою останню хвилину вони не жартували. Як людина, яка була тоді разом з Дмитром, стверджую, що вони хотіли помститися йому за смерть Гирича. Вони самі так казали. Але найбільше цього хотів Барило, який теж був там.

– Брехня! – скипів Барило. – Чим ти це доведеш?

Замість відповіді Медовуха попорпався в своєму сагайдаку і видобув звідтіля стрілу. Тоді простягнув руку до Барила:

– Дай-но і свою стрілу.

– Навіщо? – підозріло поцікавився Барило.

– Шкода тобі чи що? Подивлюся і віддам.

Барило завагався.

– Та дай йому те, що він просить, і нехай відчепиться, – почулося з гурту байрачних бродників.

Барило стенув плечима і потягнувся до сагайдака.

– Дякую, друже, – сказав Медовуха і підняв обидві стріли над головою. – Тепер, товариство, дивіться уважно! Оця стріла, як ви вже знаєте, належить Барилу. А оця…

Зненацька Барило зробив стрімкий порух, намагаючись вихопити свою стрілу, проте Медовуха був напоготові.

– Е ні, – зі сміхом відсахнувся він. – А тепер, шановна старшино, подивіться та скажіть усім, чим одна стріла відрізняється від іншої.

Старшина довго розглядала стріли.

– Нічим, – нарешті сказав Степан Рубець і повернув їх Медовусі. – І знак на них один і той же. Тільки незрозуміло, до чого ти це ведеш.

– До того, що одна з них впилася Дмитрові прямо проти серця. Щастя, що на ньому була кольчуга. А стирчала вона в Дмитровому плащі, і ми побачили її лише тоді, коли проскакали зо три версти від того місця, де здибали Рибку з Сазоненком. Вилетіла ж вона із засідки, я це добре бачив. А ви кажете – жарти.

Натовп стривожено загув. Барило не зводив з Медовухи побілілих від люті зіниць.

– Але й це ще не все, – продовжував Медовуха. – Мабуть, багато хто з вас чував, що до Києва приїздив великий князь литовський і руський Ольгерд. Проте мало хто знає, що коли він їхав молитися до Лаври, на нього було вчинено замах. І стріла, яка летіла в голову великого князя, була точнісінько така ж, як і оці дві.

Натовп хитнувся і завмер.

– Овва… – стиха мовив хтось.

– Брехня! – щосили вигукнув Барило. – Це все вигадки цього негідника! Клянуся всім, чим завгодно, що мене тоді і в Києві не було!

– Кинь, Барило, – порадив йому Медовуха. – Бачили тебе разом з Вепром. Навіть скажу, де саме. У конюшні, коли ви домовлялися з ним про винагороду за вбивство великого князя. До речі, Вепр уже зізнався.

Барило заціпенів. На його посірілому обличчі з'явилися краплини поту.

– А чому Барилові і не стрелити в великого князя? – зненацька подав голос хтось із байрачних бродників. – Хто він йому – кум чи сват? Було б добре, якби цей замах йому вдався. Знай наших!

– Не турбуйся, знають, кому треба, – запевнив Медовуха. – Так знають, що якби не одна людина, то вже давно б ні від цього крикуна, ні від вас, шановна старшино, – Медовуха насмішкувато схилився перед нею, – і ні від кожного з тих, хто знається з Барилом, уже й духу не лишилося б! А замість Чорного байраку димілося б лише згарище. Бо коли великий князь довідався, що на його життя вчинив замах тутешній бродник Барило, то звелів послати сюди п'ять тисяч кінних і піддати геть все вогню й мечу.

– Братове, не слухайте його! – закричав Барило і кинувся до байрачних бродників. – Ви що – не знаєте цього базікала?

Байрачні бродники розступилися перед ним і знову зімкнулися щільною стіною.

– А й справді, Медовухо, звідкіля ти про це все знаєш? – висунувся із старшинського кола опецькуватий Йовмен. – Невже великий князь такий ласкавий, що дозволив якомусь безрідному бродникові забратися під його ліжко?

Галявиною покотився сміх. Проте Медовуха залишився спокійним. Він з жалем похитав головою і сказав:

– Поїдь, Йомене, до Києва та послухай, про що гомонять княжі люди. А ще краще – розпитай ось цього чоловіка, – Медовуха показав на Боброка. – Бо це та людина, яка прикрила щитом великого князя від стріли Барила. Це та людина, яка заступилася перед ним за Чорний байрак, хоч і могла накласти за це головою. Це – нащадок канівських князів і сам новий князь землі канівської Дмитро Боброк!

Над галявиною залягла така глибока тиша, що кожен тріск галузки міг би видатися ударом грому. Сотні поглядів – захоплених, нажаханих, злих, зацікавлено-недовірливих – втупилися в людину, що з незалежним виглядом стояла неподалік від також приголомшеної старшини.

І було чому. Майже півтора століття на цю землю не ступала нога знатної людини. Нікому не було діла до цього забутого Богом і світом краю. Лише вряди-годи протупотять зарослими дорогами коні і вершники в лискучих обладунках обпечуть настороженим поглядом придорожні кущі, та й по тому. Правда, кажуть, до татар було інакше. Київські та канівські князі були тут частими гостями. Зустрічали їх тутешні вельможні люди, чоломкалися з князями, мов рівня, влаштовували на їх честь пишні учти та молодецькі ігрища. Звідсіля ж разом рушали і на ворога. Але то було так давно, що вже й не вірилося, чи було воно насправді.

І от чи не за півтора століття – перший князь. Піший, без охоронців. Хіба що поруч з ним стоять Ратище з Медовухою та кілька бродників, яким ще вчора навіть у найдивовижнішому сні не могло наснитися таке. Дивно. Ні, мабуть, тут щось не те…

А князь канівський дивився на море голів і думав. Тепер він розумів, що міркування Берендея чи навіть Коцюби були дещо спрощеними і поверховими. Їм потрібна була тверда рука, тож вони бачили здебільшого те, що хотіли бачити, а не те, що є насправді. З одного боку було видно, що одних лише байрачних бродників зібралося не менше тисячі, і це, мабуть, ще не всі. І ті дві – три сотні, що тягли руку за нього, Боброка, були краплею в морі. Тож не тверда рука потрібна в цю мить.