Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
От завжди заздрила вмінню хрещеного водити автомобіль київськими дорогами. Усі ями об’їхав, усім ідіотам послав полум’яний привіт у вигляді іронічного слівця, заїхав до нашого дворика, умудрився знайти вільне місце й припаркуватися так, щоб нікому виїзд не перекрити. Рівень – Бог!
— Де ти так навчився їздити? Це реально осягнути чи в тебе просто талант? – я сумнівалася, що з мене вийде достойний водій.
— Мала, я вчився їздити на вантажівці у баби в селі по вуха в грязюці. Потім п’ять років прокатався на жигулях. Убойна машина! В плані хто кого швидше вб’є: я її чи вона мене. Мені пощастило більше, ніж їй. А далі, як почали в країну завозити іномарки, яких тільки не було. Якби не звірячий апетит мого мерса, його б і лишив. Коли з жигулів на тойоту пересів, боявся одного – не зламати коробку передач, бо вона ж там делікатна, як оце ти, - в своєму дусі пояснив хрещений.
— І я так хочу їздити, - надула губки і, як кіт, з мультика про Шрека, благально одним поглядом стала клянчити: - Навчиш? Тільки не на жигулях. На цій.
— А на жигулях і не вийде. На металобрухт здав. Не боїсь, навчу. Тільки спочатку треба отримати дозвіл на користування оцим дивом китайського автопрому в твого баті. Якщо скаже «ні», так і буде. Я взагалі ризикую отримати по макітрі чимось важким. Купив же на свій страх і ризик.
— А чому ж не спитав спочатку, а потім би купував? – мені здавалося, що таким мав бути більш безпечний та продуманий варіант.
— Перше правило успішної людини – при напролом, а раптом пощастить! Якби я завжди у всіх все питав, частіше б отримував «ні» або далекий посил чорт зна куди. На город вінички в'язати. А так людина або спантеличена раптовим наїздом, або вражена нахабністю, або просто не витримує тиску. І сказав би «ні», так я вже начебто зробив. Є результат, а від результату складніше відмовитися… Страшенно дієвий психологічний тиск! Нахрап називається! Як казала тітка Циля із Приморського бульвару: «Незя-а-а» буває тільки для тих, хто питає…
— І де ж таким життєвим премудростям вчать? У нас на економічному не вчили. Значить, в туристичному? – міркувала я вголос.
— Життєвий курс психоаналітики, навчає болісно, але якісно, тому назавжди! - розбив ущент мої припущення.
— Хто тату буде говорити? Ти чи я? Чи, може, разом? – шукала вихід, бо і машину страх, як хотілося, і дядька жалко було, бо, знаючи тата, розуміла – скоріш за все, до дірки в голові заколупає, і мамою дорікне, і відповідальність за все повісить, примусить відчувати себе винуватим у всіх гріхах людства, починаючи з Адама і Єви. Він буває страшенним консерватором. Ретроград, коротше кажучи.
— Однозначно – я! Наче ти тут взагалі не при ділах, - взяв на себе удар дядько. – Ти - нічого не знала, не бачила, не чула. Коли буде слушний момент, я скажу… Твого батька ще треба морально й технічно підготувати. В ідеалі – покажу. Краще один раз побачити. Ти коли побачила – могла говорити? Ні! Сподіваюсь, і його заціпить, поки ти витягнеш з нього дозвіл. Навіть після дозволу, не все так буде просто. Я вже знаю, що скаже Серьога: «Куди ти її ставити будеш?» У вас тут у дворі реальний армагедець із машинами. З гаражем я допоможу. І взагалі, ти сесію здала на одні п’ятірки?
— Нє-а!
— Як нє-а? Не вбивай завчасно, - зразу видно, вчився давно.
— Я її здала на 86, 90, 95, 100 і 100 балів. У нас тепер болонська система! Кожен предмет – максимум сто балів!
— Вибач, забрів тут дід із попереднього століття. Все одно бали високі, типу маємо тебе заохотити. Хапай пакет з іграшками й ходімо татка обробляти. Торта, вибач, я сам понесу, - зразу окреслив сферу мого впливу та дій.
— А іграшки мені? – реально здивувалася.
— А кому? Вже що, не збираєш? Типу виросла і лише хлопці в голові? – відчула легкий сум в голосі хрещеного.
— Збираю. Просто думала, що це ти комусь іншому купив, - несміло озвучила своє припущення.
— Кому? Ти у мене єдина і неповторна. Поза конкуренцією, - він пропустив мене до ліфту, потім заплив сам разом з тортом, після чого напис кнопку 8 поверху.
По тому, як швидко відкрилися двері, можу сказати точно – батько з нетерпінням чекав появи друга. Я – то таке, кожного дня мозолю очі, набридла, сприймаюсь на рівні інтер’єру. Знали б ці двоє, як я заздрила їхній дружбі. У мене такої подруги не було і, я вважала, що ніколи, не буде. Як показала практика, не кажи гоп, доки не перестрибнеш. Пізніше з’явилася. Хоч і говорять батько і хрещений один про одного мені різні гадості, але коли зберуться – як одне ціле. Дядько Рома традиційно пішов керувати процесом підготовки стола на кухню – довелося вигнати втриший.
— Ото ідіть, поговоріть, пів року один одного не бачили! Тато тобі на мене нажаліється, ти йому – на Свєтку! Я із столом розберуся сама, - запевняла, бо реально хрещений на кухні – це ж ніякої роботи, лише сміятися й будемо, як дурносміхи останні.
— Ти ж не знаєш, як того салата робити, - і чому старші недооцінюють менші покоління? От як в комп’ютері зависло щось, то Ніна подивись і допоможи, а як салат – то я не зможу покришити, кваліфікація не та, блін! Тут як мінімум три семінари треба подивитися і два сертифікати отримати, щоб повірили, що салати кришити я здатна правильно.
— І що його робити? Все кришимо дрібними шматками, майонезом змащуємо й швидко перемішуємо? Чи щось нове й невідоме? – пробую шуткувати, проте, вже дратуюсь.
— Та я не сумнівався у твоїй компетентності. Щоб потім не казала, що відморозилися й лишили тебе попелюшку на кухні помирати серед тарілок та каструль, - ти йому слово, він у відповідь два.
До восьмої години вечора стіл я таки приготувала. І салата того дивного також. До речі, смачна страва, я не втрималася, скуштувала. Чесно кажучи, я так усього накуштувалася, доки робила та гріла, що коли сіли за стіл – їсти вже не хотілося. Перед тим, як випити келих шампанського, по традиції взяли я, тато й дядько Рома папірці, написали на них бажання й спалили. Ритуал такий дурнуватий, але з року в рік бавимося. Що я написала? Щоб хрещений більше від мене нікуди не їхав. Я, напевно, дуже сильно цього хотіла. Посилала в космос флюїди так активно, що космос не встояв. Вся проблема в тому, що людина (я не є винятком) не вміє чітко формулювати свої бажання. Вищі сили виконують, як можуть, скільки фантазії вистачить.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.