Читати книгу - "Чи це людина"

І ось я на дні. Дуже легко можна миттю стерти і минуле, і майбутнє, якщо потреба припирає. Через п’ятнадцять днів після прибуття я вже відчуваю звичний для цих місць хронічний голод, голод, невідомий вільним людям, який спричиняє нічні страхіття і таїться у всіх членах наших тіл; я вже вмію берегтися від крадіжок, ба більше — знайшовши десь ложку, шматок мотузки, ґудзик, якими я можу заволодіти, не ризикуючи бути покараним, я кладу їх до кишені і вважаю за повним правом своїми. На верхній частині стопи в мене вже утворились затерплі виразки, які ніколи не загояться. Штовхаю вагони, копаю лопатою, мокну під дощем[10], тремчу від вітру; саме моє тіло вже не моє; у мене роздутий живіт і вихуділі кінцівки, обличчя вранці набрякле, а ввечері — запале; у декого з нас жовта шкіра, в інших — сіра: коли ми не бачимось три-чотири дні, потім ледве впізнаємо один одного.

Ми, італійці, вирішили зустрічатися щонеділі ввечері в кутку табору; але відразу ж облишили, бо занадто сумно було, перераховуючи присутніх, виявляти, що нас щоразу стає менше, що ми стаємо дедалі потворнішими і жалюгіднішими. До того ж надто важко було ступити тих кілька кроків; зрештою, зустрічаючись, ми бралися згадувати і думати, а тут краще цього не робити.

Ініціація

Після кількох перших днів, коли мене за невідомими примхами переводили з блоку до блоку і з команди до команди, пізно ввечері мене призначили до блоку номер 30 і вказали нари, на яких вже спить Дієна. Дієна прокидається — хоч він виснажений, але посувається і приймає мене привітно.

Спати мені не хочеться, точніше сонливість моя ховається за станом напруження і тривоги, від якого я ще не зумів звільнитися, тому я знай балакаю і балакаю.

Мені так багато треба спитати. Я голодний, коли завтра роздаватимуть баланду, як мені їсти її без ложки? звідки взяти ложку? куди мене пошлють на роботу? Дієна знає про це, звісно, не більше за мене, і відповідає мені іншими запитаннями.

Але згори, знизу, зблизька і здалека, зі всіх закутків вже темного бараку сонні і сердиті голоси гукають:

— Ruhe, Ruhe!

Я розумію, що мені наказують бути тихо, але слово це нове для мене, і я не знаю його значення та наслідків, тому неспокій мій зростає. Змішання мов є фундаментальним складником тутешнього способу життя; навколо панує безперервне вавилонське стовпотворіння, коли всі вигукують накази і погрози мовами, яких інші раніше не чули, і горе тому, хто не зрозуміє їх на льоту. Тут ніхто не має часу, ніхто не має терплячості, ніхто тебе не слухає; ми, новоприбулі, інстинктивно забиваємось в кутки, притиснувшись до стін, мов вівці, щоб відчувати свої плечі фізично захищеними.

Тому я перестаю питати і невдовзі зіслизаю в гіркий і напружений сон. Але це не відпочинок — я почуваюся в небезпеці, у пастці, у кожну мить готовий зіщулитись у захисній судомі. Я бачу сон, в якому мені здається, ніби я сплю на вулиці, на мості, впоперек дверей, крізь які заходить і виходить багато людей. І ось настає момент підйому — ой як швидко. Цілий барак двигтить аж до основ, спалахує світло, усі навколо мене раптом заметушились у шаленій діяльності: струшують ковдри, здіймаючи хмари смердючої пилюки, з гарячковим поспіхом одягаються, вибігають напіводягнені надвір, на морозне повітря, поспішають до нужників та вмивальні; багато хто по-тваринячому мочиться на бігу, щоб заощадити час, бо через п’ять хвилин починають роздавати хліб, pane-Brot-Broit-chleb-pain-lechem-kenyér — той заповітний сірий брусок, який здається гігантським в руці твого сусіда, і таким маленьким, аж плач, у власній руці. До цієї щоденної галюцинації врешті-решт звикаєш; але попервах вона така нестерпна, що багато хто з нас, після довгих суперечок з приводу власної очевидної і постійної нефортунності і безсоромного везіння іншого, обмінюється пайками з сусідом, після чого ілюзія ця виникає знову, залишаючи всіх невдоволеними й розчарованими.

Хліб є також єдиною нашою валютою; за тих кілька хвилин, що минають від роздачі хліба до його споживання, у блоці здіймається гармидер — одні щось вимагають, інші сваряться, ще інші намагаються тікати. Це вчорашні кредитори вимагають сплати боргу у ті короткі моменти, коли боржник ще платоспроможний. Після цього настає відносний спокій, багато хто користується цим, щоб знову піти в нужник і скурити півсигарети, або ж прямує до вмивальні, щоб вмитися по-справжньому.

Умивальня — приміщення мало привабливе. Вона погано освітлена, там гуляють протяги, цегляна підлога вкрита шаром рідкої грязюки; вода не питна, має огидний запах і часто її взагалі нема багато годин. Стіни прикрашені чудернацькими повчальними розписами: на них зображений, приміром, слухняний гефтлінг, голий до пояса, який ретельно намилює собі рожевуватий голений череп, і неслухняний гефтлінг, з явно семітським носом та позеленілим лицем, який, закутавшись у сильно засмальцьований одяг, з шапкою на голові, обережно встромляє палець у воду умивальника. Під першим написано: «So bist du rein» (так охайним вийдеш), а під другим: «So gehst du ein» (так кінець тобі прийде); а ще нижче, каліченою французькою, зате готичними літерами: «La propreté, c’est la santé»  [11].

На протилежній стіні примостилася велетенська біло-червоно-чорна воша з написом: «Eine Laus, dein Tod» (воша — твоя смерть), і натхненний двовірш:

Nach dem Abort, vor dem Essen

Hände waschen, nicht vergessen  [12].

Багато тижнів я вважав ці заклики до гігієни виключно проявами тевтонської дотепності, у стилі того діалогу про протикиловий бандаж, який відбувся після нашого прибуття у концтабір. Але потім я зрозумів, що їхні незнані автори, може, й несвідомо, висловили деякі важливі істини. Щоденне миття в брудній воді запльованого умивальника практично нічого не дає тут для чистоти та здоров’я; але воно дуже важливе як прояв ще збереженої життєвої снаги і необхідне як засіб для морального виживання.

Мушу зізнатися: вже після одного-єдиного тижня ув’язнення у мене зник інстинкт охайності. Я знехотя тиняюсь по умивальні, а от Штайнлауф, мій майже п’ятдесятилітній приятель, роздягнувшись до пояса, щосили, хоч і майже без результату, бо не має мила, тре собі шию і плечі. Штайнлауф бачить мене, вітається і суворо питає навпростець, чому я не миюся. Навіщо мені митись? хіба я почуватимусь краще, ніж тепер? більше комусь сподобаюсь? проживу на один день, на одну годину довше? Навпаки, проживу менше, бо миття — це робота, витрата сил і тепла. Хіба Штайнлауф не знає, що після півгодини розвантажування мішків з вугіллям будь-яка різниця між ним і мною зникне? Що більше я про це думаю, то більше мені здається, що вмивання у нашому становищі — безглуздя, а навіть легковажність, механічна звичка, чи ще гірше — тужне повторення мертвого ритуалу. Усі ми помремо, ось-ось помремо; якщо між підйомом і роботою у мене є десять хвилин, я хочу використати їх для іншого — закриюся у собі, щоб підбити підсумки, або ж подивлюсь на небо і подумаю, що, можливо, я бачу його востаннє; або ж скористаюся з них, щоб трохи просто пожити, дозволити собі розкіш якоїсь миті безділля.

Але Штайнлауф незгоден зі мною. Він уже вмився і тепер витирається полотняною курткою, яку до того