Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Чи це людина 📚 - Українською

Читати книгу - "Чи це людина"

445
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чи це людина" автора Прімо Леві. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 52
Перейти на сторінку:
тримав згорнутою між коліньми і яку потім одягне на себе, а тим часом, не зупиняючись, читає мені справжнісіньку лекцію.

Мені вже забулися — і мене це болить — його прямі і ясні слова, слова колишнього сержанта австро-угорської армії Штайнлауфа, залізний хрест у війні 1914–1918 років. Мене це болить, бо його просту бесіду доброго вояка, висловлену трохи невпевненою італійською, мені доведеться виразити своєю мовою людини недовірливої. Але сенс їх був такий, і його я не забув ні тоді, ні пізніше: якраз тому, що концтабір — це велетенська машина, яка має перетворити нас на тварин, тваринами нам ставати не можна; у цьому місці теж можна вижити, і тому треба хотіти вижити, щоб розповісти, щоб донести свідчення; а щоб вижити, важливо намагатися врятувати бодай кістяк, бодай каркас, бодай форму цивілізованості. Ми — раби, позбавлені будь-яких прав, беззахисні перед будь-якою сваволею, приречені на майже певну смерть, але у нас ще залишилась одна здатність, і її ми мусимо захищати що стане сили, бо вона у нас остання: здатність не давати своєї згоди. Тому ми повинні вмиватися брудною водою без мила і витиратися курткою. Повинні чистити взуття, але не тому, що так велять правила, а щоб зберегти гідність і пристойність. Ми мусимо ходити прямо, не човгати дерев’яними підошвами, але не тому, щоб віддати належне прусській дисципліні, а щоб залишитися живими, щоб не починати вмирати.

Ось що сказав мені Штайнлауф, людина доброї волі; такі речі дивно було чути моїм вухам, бо вони вже відвикли від такого, я зрозумів і сприйняв їх лише почасти, поєднавши з простішою, гнучкішою і поміркованішою мудрістю, якою століттями користуються люди по цей бік Альп і згідно з якою, крім усього іншого, немає більшого марнославства, ніж намагатися засвоїти в цілості моральні істини, створені іншими, під іншими небесами. Ні, Штайнлауфова мудрість і мораль годяться, звісно, для нього, але не для мене. Супроти складного світу цього пекла у мене в голові все плутається; чи справді треба виробити собі якусь систему принципів і дотримуватися її? чи не краще просто усвідомити, що такої системи у тебе немає?

Ка-Бе

Один день подібний до іншого, і нелегко їх рахувати. Не знаю вже, скільки днів ми снуємо по двоє від залізниці до складу і назад — якихсь сто метрів по розмерзлій землі. Туди з вантажем, назад — порожняком, не мовлячи ні слова, а руки просто метляються вздовж боків.

Усе навколо вороже нам. Над нами біжать навздогін одна одній зловісні хмари, заслоняючи від нас сонце; звідусіль на нас тисне безпросвітність розтерзаного заліза. Ми не знаємо, де його межа, але всюди довкруги відчуваємо лиху присутність колючого дроту, який відділяє нас від світу. А на риштуваннях, на маневрових локомотивах, на вулицях, у котлованах, у конторах — всюди люди, раби і хазяї, причому хазяї самі є рабами; одними рухає страх, а іншими — ненависть, а будь-яка інша сила мовчить. Усі навколо — лиш наші вороги або суперники.

Проте у цьому моєму теперішньому напарникові, який разом зі мною тягне нині той самий тягар, я, правду кажучи, не відчуваю ні ворога, ні суперника.

Це Нуль Ахтцен. Інакше його й не називають, тільки Нуль Вісімнадцять, останні три цифри його номера за списком — немов усі усвідомили, що тільки людина гідна мати ім’я, а Нуль Ахтцен більше не людина. Гадаю, він і сам вже забув своє ім’я, бо поводиться так, ніби це правда. Коли він говорить, коли дивиться, складається враження, що всередині він порожній, не більш, ніж оболонка, як рештки комах, які іноді бачиш на березі ставків — зачепившись ниткою об камінь, вони ворушаться на вітрі.

Нуль Ахтцен дуже молодий, а це вельми небезпечно. Не тільки тому, що молодь гірше за дорослих переносить втому і недоїдання, а насамперед тому, що тут, аби вижити, потрібен великий досвід боротьби кожного проти всіх, яким молоді володіють рідко. Нуль Ахтцен навіть не надто ослаб, але всі уникають працювати з ним. Усе йому вже настільки збайдужіло, що він більше не дбає про те, щоб уникати зайвого зусилля та побоїв чи шукати їжу. Він виконує всі накази, які отримує, і можна передбачити, що коли його пошлють на смерть, він піде з такою ж цілковитою байдужістю.

У нього немає тієї рудиментарної хитрості тяглових коней, які зупиняються трохи раніше, ніж виснажаться остаточно — він тягне, носить чи штовхає, поки вистачає сил, а тоді раптом падає, без жодного слова попередження, не підносячи від землі сумних і тьмяних очей. Він нагадує мені тих їздових собак з книжок Джека Лондона, які надриваються до останнього подиху і конають на дорозі.

А що всі ми намагаємось уникнути зайвих зусиль усіма способами, Нуль Ахтцен є тим, хто працює більше за всіх. Через це, а ще тому, що він є небезпечним напарником, ніхто не хоче з ним працювати; зрештою, ніхто не хоче працювати й зі мною, бо я слабкий і незграбний, тому часто трапляється, що ми опиняємось в парі.

Коли ми черговий раз повертаємося порожняком зі складу, ледь переставляючи ноги, дорогу нам з коротким свистом перепиняє локомотив. Раді з цієї вимушеної перерви, ми з Нулем Ахтценом зупиняємось; згорблені й обдерті, ми чекаємо, коли перед нами перестануть повільно пропливати вагони.

…Deutsche Reichsbahn  [13]. Deutsche Reichsbahn. SNCF  [14]. Два величезні російські вагони, з погано затертим серпом і молотом. Deutsche Reichsbahn. Аж тут — Cavalli 8, Uomini 40, Tara, Portata  [15] — італійський вагон… Залізти туди, забитися в куток, добре сховавшись за вугіллям, і сидіти там нерухомо й мовчки, у темряві, слухаючи безконечний ритм колії, який заглушає голод і втому; аж поки у певну мить потяг не зупиниться, і я не відчую тепле повітря й запах сіна, а тоді вийду з вагону на сонце, ляжу на землю й цілуватиму її, як пишуть в книжках — зануривши лице в траву. І пройде якась жінка і спитає мене італійською: «Хто ти?», і я їй все розкажу, італійською, і вона зрозуміє, і дасть мені їсти, і дозволить поспати. І не повірить у те, що я їй кажу, а я покажу їй номер на руці, і тоді вона повірить…

…Кінець. Проїхав останній вагон і, немов після підняття завіси, перед очима нам забовваніла гора чавунних підпор, на цій горі стоїть капо з палицею в руці, а наші виснажені товариші сновигають парами туди-сюди.

Краще не мріяти, бо усвідомлення, яке приходить з пробудженням, ще більше загострює страждання. Але таке буває з нами рідко, і мрії ці тривають недовго — ми просто втомлені тварини.

Ми знову біля підніжжя гори чавуну. Міша з Галичанином піднімають підпору і грубо звалюють її нам на спину. Їхнє робоче місце не таке виснажливе, тому вони щосили демонструють своє завзяття, щоб зберегти його: кричать на товаришів, які баряться, підганяють, кваплять, нав’язують непосильний ритм роботи. Мене це обурює, хоч я вже знаю, що це звичайний порядок речей, коли привілейовані гноблять непривілейованих: на цьому людському законі тримається соціальна структура концтабору.

Цього разу моя черга йти спереду. Підпора важка, але дуже коротка, тому з кожним кроком я відчуваю, як Нуль Ахтцен наступає мені на п’яти, бо він неспроможний або не намагається іти

1 ... 8 9 10 ... 52
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чи це людина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чи це людина"