Читати книгу - "Джозеф Антон"

Аніс був безбожником — цей вислів усе ще приголомшує у Сполучених Штатах, хоча цілком прийнятний у Європі, проте геть незрозумілий у решті світу, де важко сформувати навіть саму думку про невірування. Саме таким він і був — безбожником, який дуже багато знав і думав про Бога. Народження ісламу заворожувало як постання однієї з найбільших світових релігій, що виникла вже в добу писемної історії, чий пророк — це не леґендарна постать, змальована і звеличена «євангелістами» через сто і більше років після його життя і смерти, а також не страва, зварена по-новому для легкого глобального споживання блискучим вербувальником у свою віру святим Павлом, але людина із задокументованим життям, із добре відомими соціальними й економічними обставинами, людина, яка жила в часи докорінних соціальних змін, — сирота, що виріс і став успішним купцем з містичними схильностями, якому одного дня на горі Гіра неподалік Мекки явився архангел Джебраїл, що стояв на небосхилі, заповнюючи небо й наказуючи йому «читати» і в такий спосіб поступово створити книгу, відому як Читання: аль-Коран.

Від батька до сина передалася віра у те, що постання ісламу було надзвичайно захопливим, бо стало подією історичною, а отже зазнало, очевидно, впливу тогочасних подій, обставин і думок; оцінити цю подію з історичного погляду, спробувати зрозуміти, як велика ідея формувалася тогочасними силами, — це єдиний вартий уваги підхід до вивчення предмету; а також віра в те, що Мухаммеда можна визнати як реального містика, так само як можна визнати справжність голосів, які вчувалися Жанні д’Арк, чи справжність «реального» досвіду стурбованої душі в одкровеннях святого Іоанна Богослова, проте без необхідности приймати, що якби того дня хтось інший стояв поряд з Пророком ісламу на горі Гіра, то він би також побачив архангела. Одкровення слід розуміти як щось внутрішнє, суб’єктивне, не як об’єктивну реальність, а от тексти одкровень, як і будь-які інші тексти, вимагають прискіпливого вивчення за допомогою всіх інструментів — критичних, літературних, історичних, психологічних, лінґвістичних і соціологічних. Словом, до тексту слід ставитися як до людського артефакту, себто так, як і до решти таких артефактів, що обтяжені людською схильністю до помилок і недосконалости. Американський критик Ренделл Джарелл дав чудове визначення роману: «довгий письмовий твір, у якому щось не так». Аніс Рушді думав, що він знає, що не так у Корані, адже в деяких місцях текст геть заплутаний.

Відповідно до традиції, коли Мухаммед повернувся з гори й почав читати, а сам він, мабуть, був неписьменний, то його найближчі сподвижники записували сказане ним на всьому, що потрапляло їм до рук (пергамент, камінь, шкіра, листя й іноді, як кажуть, навіть кістки). Ці уривки зберігалися в скрині у домі Пророка аж до його смерти, коли сподвижники зібралися, щоб визначити правильний порядок одкровень; така черговість дала нам теперішній канонічний текст Корану. Для «досконалости» тексту необхідно, аби читач вірив, що: (а) архангел, сповіщаючи Слово Боже, зробив це без хиб — що може бути прийнятним, оскільки архангели, як вважається, непомильні; (б) що Пророк, або, як він себе називає, Посланець, з досконалою точністю пам’ятає архангелові слова; (в) що поспішні записи сподвижників упродовж двадцятитрирічного одкровення також безпомилкові; і нарешті (г) що коли сподвижники зібралися для остаточного укладення тексту, то їхня колективна пам’ять щодо правильної черговости також була досконалою.

Аніс Рушді не був схильний оспорювати пункти (а), (б) і (в). А от пункт (г) він ніяк не міг перетравити, бо, як і всі, хто читав Коран, він одразу помічав, що кілька сур, або ж розділів, хибують на порушення послідовности, складаються з уривків, часто не зв’язаних тематично, коли тема враз міняється й раптом з’являється в одній із наступних сур, в якій ідеться про щось цілком інше. Аніс довго плекав бажання привести до ладу всі ці порушення послідовности й одержати текст, який став би зрозуміліший і читався б легше. Варто наголосити, що він не тримав свого задуму у таємниці; він відкрито говорив про це з друзями за вечерею. Така поважна справа не могла передбачати якихось ризиків для вченого ревізіоніста, жодного натяку на небезпеку. Видно, час був інший, тому схожі думки висловлювалися без страху зазнати репресій; або ж товариство було надійне; або ж, може, Аніс був наївним дурнем. Обговорення велося в атмосфері відкрито сти, в якій Аніс виховував також і своїх дітей. Дозволялося все. Жодних табу. Святе Писання не тільки можна досліджувати, але навіть і виправляти.

Свого задуму він так і не втілив. Після смерти жодних текстів серед паперів у столі не знайдено. Останні його роки позначалися алкоголем і бізнесовими провалами, тож він мав обмаль часу чи охоти для складної роботи над глибинним дослідженням Корану. А може, це була така собі нездійсненна мрія або ж порожня, підігріта віскі балаканина. Проте вона залишила свій відбиток на його синові. Це стало другим великим Анісовим подарунком своїм дітям: очевидно безстрашний скептицизм у поєднанні з майже цілковитою свободою від релігії. Правда, деяка частка формальности таки залишалася. В домі Рушді не їли «м’яса свині», також на обідній стіл не подавали заборонених «морських чи земних мешканців, що живляться падлом»; не було там і карі з креветками, як їх готують у штаті Ґоа. Інколи вони ходили до мечеті для ритуального похитування в молитвах. Раз чи двічі на рік постилися під час Рамазану, а не Рамадану, бо саме так називають цей місяць індійські мусульмани, що розмовляють не арабською, а мовою урду. До них навіть кілька разів приходив з мечеті маулві, якого Неґін попрохала познайомити з основами віри своїх ненавчених доньок і сина. Та ненавчені діти повстали проти маулві, маленького двійника Хо Ші Міна; вони так немилосердно дражнили його, що він гірко поскаржився батькам на їхню неповагу до святих обов’язків, а Неґін з Анісом лишень посміялися й забрали дітей від нього. Маулві зірвався на ноги й, виходячи з кімнати, пробубонів прокляття на голову невірних і зник назавжди, тож опісля не робилося жодних спроб релігійного навчання. Неуки виростали ще більшими неуками, проте на Віндзор-віллі все це вважалося цілком нормальним.

Коли він відвернувся від батька у своїй біло-блакитній смугастій шапочці Барлі-Хаусу та ще й у шерстяному