Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

У Гоголя ж від самого початку, іноді прямо, а частіше завуальовано, звучить тема Божественного провидіння, що привело його до Рима: «Тепер уявіть: над цією людиною, не знаю чому, зглянулося велике милосердя Бога і кинуло її (за що, право, не знаю, нічого гідного не зробила вона), — кинуло її в країну, в рай, де не мучать її нестерпні душевні докори, де душу її обійняв спокій чистий, як те небо, яке її тепер оточує і про яке їй снилися спи на півночі під час поетичних марень, де в заміну того бурхливого, що силкується щохвилини вирватися з грудей фонтану поезії, який вона носила у собі на півночі і який висох, вона побачила поезію не в собі, а навколо себе, в небесах, сонці, прозорому повітрі і в усьому, тиху, що несе забуття мукам» (XI, 245).

В іншому листі до В.А. Жуковського він уточнює: «Чи мені не дякувати Того, Хто послав мене на землю! Якими високими, якими урочистими відчуттями, невидимими, непомітними світу, наповнене життя моє! Клянусь, я щось зроблю, чого не робить звичайна людина. Левову силу відчуваю в душі своїй» (XI, 48).

Скільки гімнів проспівав Гоголь Вічному місту: «О Рим, Рим! Окрім Рима, немає Рима на світі, хотів би я сказати, — щастя й радості, так. Рим більше, ніж щастя й радість». І продовжує в іншому місці: «Коли я побачив, нарешті, удруге Рим, о як він мені здався кращим за колишній! Мені здавалося, ніби я побачив батьківщину свою, в якій декілька років не бував я, в якій жили тільки мої думки. Але ні, це все не те: не свою батьківщину, а батьківщину душі своєї я побачив, де душа моя жила ще раніше за мене, перше, ніж я народився на світ». Кожна нова зустріч з Римом додає упевненості й сили. Він не перестає по-дитячому дивуватися: «Так, що мене найбільше вразило, так це Петро (собор Св. Петра. — П.М.). Він страшно виріс, купол зробився незвичайно величезним». Звідси, з Рима, Гоголь бачив контури майбутнього християнського світу. І вибір місця не був випадковим: «Але якщо є де на світі місце, де страждання, горе, втрати і власне безсилля може забутися, то це хіба в одному тільки Римі. Тут тільки тривоги невладні і не торкаються душі. Що було б зі мною в іншому місці!» (XI, 217).

«Якби ви знали, з якою радістю я кинув Швейцарію і полетів у мою душеньку, в мою красуню Італію! Вона моя! Ніхто в світі її не відніме у мене. Я народився тут (курсив наш. — П.М.). Росія, Петербург, сніги, підлотники, департамент, кафедра, театр — все це мені наснилося. Я прокинувся знову на батьківщині. Неначе з метою всемогутня рука провидіння кинула мене під сяюче небо Італії, щоб я забув про горе, про людей, про все, і весь упився її розкішною красою. Вона замінила мені все».

Можна сказати, що Гоголь, як і молодий князь — герой його повісті «Рим», «був уражений величчю і блиском минулої епохи».

Гоголева уява отримала в Римі цілющий ґрунт, що поживив його особливу прихильність до історичних пам’яток; він міг за окремими збереженими деталями відновити у цілісності архітектурну споруду й уявити життя, що колись вирувало навколо. В «Начерках і замітках з історії середніх віків» Гоголь згадує Рим і пов’язує його месіанську роль зі «святістю» й «взірцевим життям» його священиків (VIII, 124).

Події римської старовини у російській свідомості 20‒30-х років XIX ст. бачились своєрідним символом або метафорою, що відображала і російську дійсність. Реальний Рим стояв перед очима і духовним зором. Він ще здатен був пробуджувати вселюдські думки, вселюдську віру. Він ще не здавався «бутафорським непотрібом в античному роді» (В. Стасов), яким стане за позитивістської доби.

Гоголь не тільки любив Рим, а й прекрасно знав і при нагоді охоче демонстрував свою обізнаність. Так було, коли до Рима приїжджали С. Шевирьов, сам чудовий знавець Вічного міста, М. Погодін, В. Жуковський, П. Анненков, О. Смирнова-Россет. Остання згадувала: «Ніхто не знав Рим краще, подібного чичероне не було і бути не може. Не було італійського історика або хронікера, якого б він не прочитав, не було латинського письменника, якого б він не знав; все, що стосувалося історичного розвитку, мистецтва, навіть благодійності італійської, все було йому відомо, якось особливо оживав для нього весь побут цієї країни, яка тривожила його молоду уяву і яку він так ніжно любив, в якій його душі ясніше бачилася Росія, в якій описував сумних героїв першого тому, і вітчизна осявалася для нього веселково й утішливо. Він сам мені говорив, що в Римі, в одному Римі він [міг] дивитися в очі всьому сумному і безрадісному і не відчувати туги та томління»[19]. П.В. Анненков, своєю чергою, помітив: «Він був залюблений у свій погляд на Рим, та тут же діяв частково і малоруський елемент, завжди охоче звернений до того, що носить печать стародавнього або його нагадує… Під погляд свій на Рим Гоголь починав підводити в цю епоху і свої думки взагалі про предмети етичної властивості, свій образ думок і, нарешті, життя своє. Взагалі він показував Рим з такою насолодою, неначе сам відкрив його»[20].

Реконструюючи сюжет гоголівського апостольства, важливо виділити ті події римського періоду, які підштовхують і визначають розвиток апостольських устремлінь митця. Це, безперечно, смерть Пушкіна, про яку Гоголь дізнався ще в лютому 1837 р. в Парижі. Ця подія поставила його перед спокусою — стати на чолі російської літератури. Н. Котляревський, проникливий критик Гоголя, відзначив: «Гоголь починає думати, що до нього переходила тепер та роль пророка-співця, яка обірвалась так сумно… Художник почав перероджуватись у пророка, але помисливого пророка, що чекає з хвилини на хвилину закликів покинути землю»[21]. Звичайно, уявлення Пушкіна й Гоголя про іпостась поета-пророка разюче відрізнялися. І насамперед тим, що Пушкін був далекий від думки про можливість з’єднати пророче слово і сучасну релігійну віру, що намагався зробити Гоголь, який глибоко розумів і те, ким був Пушкін для Росії. Усвідомлення цього було однією з найважливіших, а