Читати книгу - "Троянди, Мері Горн"

Незнайомий голос змусив мене випрямитися. Я глянула за свою спину. Там стояв високий молодий чоловік. На вигляд років тридцяти не більше.

- О, ні. Ви що. Я просто на дорогу дивилася. - почала я зізнаватися і ніяково потерла своє зап’ястя.

Чоловік прикусив нижню губу і подивився на мене з-під вій.

- Господи. Я думав…в принципі не важливо. Вибачте.

- Нічого страшного. - я посміхнулася йому і отримала посмішку і відповідь. - Краще перестрахуватися ніж потім жити з відчуття провини.

- Життєвий досвід? - чоловік ступив декілька кроків опиняючись біля мене.

Я знову повернулася до краєвиду перед собою.

- Здогадка. Дякувати, що досвіду не було.

- Так. Це … дуже добре. Відсутність цього досвіду.

Я кивнула головою. Запала тиша.

- А ви? Що ви тут робите вночі? - спитала я.

- Напевно, те ж що і ви. Просто прогулянка. Подобається ніч.

Я ледь посміхнулася.

Невдовзі, я повернулася додому. Мій погляд зіткнувся з кухонним вікном, в котрому горіло світло. Батько? Я порилася у своїй сумочці та відімкнула двері. Зачинила їх за собою і рука потягнулася до вмикача світла.

Очі збільшилися, щойно в кімнаті стало світло. З кухні вийшов батько.

- Як ти це поясниш? - спитав він.

Я вражено дивилася на десяток букетів квітів.

- Я…я не розумію. - сказала я переводячи погляд на батька.

Він підозріло дивився на мене але нічого не відповів.

- Звідки вони? - спитала я маючи на увазі всі ці квіти.

- Я вирішив вийти на вулицю подихати нічним повітрям. Відчинив двері, а там все це. А, іще в одному з них записка була.

Я кивнула головою.

- Впораєшся сама, з переносом всіх у свою кімнату. Думаю, тобі не варто перейматися через продаж квіткарні. Вона уже у твоїй кімнаті.

Я не зрозуміла, батько злиться чи жартує. Він пройшов між цими всіма квітами на верх а я ще з годину переміщала всі в свою кімнату. Брешу, всі вони туди не помістилися б. Тому декілька букетів поставила на вулицю біля будинку, на кухні та у інших кімнатах.

Коли нарешті лягла в своє ліжко, взяла з тумби біля ліжка ту саму записку

« Всі ці квіти, частина тебе. Не хочу щоб вони зникли слідом з твоєю роботою та душею. Не сумуй, ти варта і кращих садів.

MR »

Я ледь посміхнулася. Хто ж ти такий? І чому в мене абсолютно відсутній страх?

Вранці я прокинулася і приготувала сніданок. Квіти в моїй кімнаті на диво додали сил. Поклавши на стіл щойно спечені оладки з медом, одягнулася у легку білу сукню з квітковим принтом та взявши сонячні окуляри поставила на стіл записку для батька, і вийшла з будинку.

Поїхавши на ринок, купила свіжих овочів та фруктів а опісля повернулася додому. Я достатньо довго гуляла ринком, тому не здивувалася що був уже обід. Вдома здивувалася побачивши брата.

- Це що ж відбулося, що ти в таку погоду не з своїми дружбанами? - спитала я побачивши його.

Він піднявся забираючи у мене один з пакетів. Джентльмен?

- Сьогодні надто жарко щоб кудись іти. - пояснив він. - В холодному будинку краще.

Я посміхнулася і поклала один з пакетів на стіл та підійшла до холодильника.  Звідти вийняла холодну воду котру випила за одним махом. І справді, погода була надто відповідною до літа. Я ледь посміхнулася. Уявляю, як зараз цей покупець у своєму піджаку почувається. Чомусь впевнена, що він був би не проти охолодитися вчорашнім методом.

- Батько пішов до саду? - спитала я згадуючи вранішню записку котру писала.

- Так. Він чудово нарікав, що ти вперта та…

- Не відповідальна а іще не ввічлива. - продовжила я замість брата котрий затнувся.

- Точно.

Я ледь посміхнулася. Мій погляд зачепився за білі айстри у перемішку з червоними дрібними трояндами. Посмішка побільшала а рука потягнулася до них.

- Ти вирішила весь магазин перемістити додому не залишивши майбутньому власнику ані пелюстки? - пожартував брат а я перевела увагу на нього.

- Наскільки мені стало відомо, то тепер там всі квіти котрі залишилися знищать. Заллють бетоном і побудують щось на зразок ресторану або ж офісу. Ну або іще щось цього типу.

Брат помітно спохмурнів.  Але нічого не сказав. Та й що йому сказати? Я нічого не змогла, а він?

Іншу частину дня я робила роботу по дому, готувала вечерю. Сьогодні це була м’ясна запіканка, салат з овочів та саморобний квас. Батько прийшов як завжди вчасно. Всю вечерю була тиша, доки в самому кінці він не сказав це.

- Сад проданий. Ми більше не маємо на нього жодних прав. - ці слова здається настільки легко були сказані. Наче і не батько. Я глянула на нього. Все ж, у нього чудово виходить сховати свої теперішні емоції.

- Ти прийняв рішення. - я глянула на нього і знизила плечима.

Мовляв, немає що сказати.

Я мила посуд, коли позаду мене з-за плечей не обійняв брат. Я здивовано вимкнула воду і витерши руки у рушник повернулася до нього.

- Щось сталося? - мої руки поправили його рижий чубчик.

- Тобі не варто вдавати, що все настільки добре. Ти ж зла на батька через це рішення. І тобі більше ніж мені прикро через цей продаж.

Я сумно посміхнулася.

- Ти вже не малий. Батько вліз у борг. Довелося його продати. А мої сльози або ж суперечки з ним нічим не допоможуть. Рішення прийнято, справу зроблено, тепер варто шукати іншу роботу. Диплом бакалавра знадобиться хоча б десь, крім краси.

Ввечері я сиділа на своєму ліжку та гортала сайти з роботою. Все було не зовсім те.  Я вже хотіла лягати спати як побачила оголошення у інстаграмі. Про пошук секретарки до офісу. Тут була електронна адреса на котру  я написала. Відповідь вже побачу завтра. А поки, я лягла спати з асорті різних квітів.