Читати книгу - "Швидке побачення з тобою, Alina Pero"

Останні три дні промайнули в режимі марафону: робота, знову робота, ще трохи роботи. Але, на диво, я все встигла. Доробила проєкт, здала його замовнику й нарешті могла дозволити собі трохи розслабитися.
Щоб не сидіти без діла, поки чекаю на нове замовлення, я намагалася хоч якось відволіктися. Переписувалася з Оксаною, яка традиційно засипала мене новинами про свої романтичні пригоди. Зідзвонювалася з батьками, слухаючи мамині поради про здорове харчування й татові історії про нову «таємничу несправність» їхнього телевізора. А ще спілкувалася з сестрою, яка розповідала про шалені будні в університеті.
І все б нічого, якби не один дрібний епізод, який поставив під сумнів мою здатність нормально жити без постійних казусів.
Все почалося з того, що я вирішила привести себе в порядок: зробити маску для обличчя, прийняти розслаблюючу ванну, а потім ще й нафарбувати нігті, щоб відчути себе справжньою жінкою, а не вічно зайнятим трудоголіком.
Проблема була в тому, що я, як завжди, не подумала про наслідки.
Спочатку я нанесла на обличчя глиняну маску й вирішила почекати, поки вона висохне. Щоб не сидіти без діла, взялася за манікюр. Все йшло ідеально… аж поки не пролунало повідомлення від Оксани.
«Ти бачила, що в місті відкрився новий магазин білизни? Тобі терміново треба це побачити!»
До повідомлення додавалася картинка, яка обіцяла справжнє свято для любителів знижок.
Я, звісно ж, не втрималася й відкрила фото. Але у цей момент одна з нігтьових пластин, ще не висохнувши, доторкнулася до екрану телефону. Ідеальне покриття миттєво перетворилося на художній безлад.
— Ну, чудово! — пробурмотіла я, розмахуючи рукою в повітрі, ніби намагаючись врятувати ситуацію.
Але ж це була тільки половина проблеми.
У цей момент вирішив дати про себе знати кур’єр, про якого я абсолютно забула.
Дзвінок у двері.
Я різко підстрибнула, забувши, що на обличчі в мене засохла маска, а на руках — свіжий лак.
— Хвилинку! — крикнула я, кидаючись до дверей.
Спершу намагалася відчинити їх плечем. Не вийшло.
Тоді ліктем. Знову провал.
Зрештою, мені довелося пожертвувати манікюром і обережно повернути ручку пальцями.
Кур’єр, хлопець років двадцяти, ошелешено витріщився на мене.
— О… ем… це вам, — пробурмотів він, витріщаючись на моє обличчя, ніби перед ним стояв персонаж із фільму жахів.
Лише тоді я усвідомила, що досі не змила маску.
— Так, я знаю, що схожа на зомбі, — зітхнула я, підписуючи накладну. — Але, на жаль, життя диктує свої умови.
Хлопець кивнув, передав мені пакунок і, схоже, вирішив не ставити зайвих запитань.
Закривши двері, я важко зітхнула й глянула на руки. Манікюр можна було відправити в небуття, телефон мав сліди лаку, а маска почала тріскатися, нагадуючи потріскану штукатурку.
— Можливо, все-таки варто спробувати жити обережніше, — пробурмотіла я.
А потім згадала, що це точно не про мене, і просто засміялася.