Читати книгу - "Швидке побачення з тобою, Alina Pero"

Наступного дня я вирішила сходити до супермаркету, щоб закупитися продуктами. Запасів майже не залишилося. Кілька хвилин у чергах, короткий спір із касиркою щодо акційної ціни на сир (я виграла), і ось я вже повертаюся додому з двома важкими пакетами.
У під'їзді біля ліфта я мало не врізалася в когось. Підняла голову й побачила Богдана.
— О, привіт, — він усміхнувся. — Як твій ноутбук? Живий? Чи я знову маю рятувати його від неминучої загибелі?
— Ага, досі оговтується після твого «ремонту», — я скептично глянула на нього, але все ж таки посміхнулася.
— Ну, якщо що — я тут, — він вдавано багатозначно підняв брови.
Ліфт нарешті приїхав, двері відчинилися, і ми зайшли всередину. Я натиснула кнопку свого поверху. Двері зачинилися, і ліфт почав підйом.
А потім... різкий ривок, скрегіт, і все завмерло.
— Чудово, — Богдан пирхнув. — Це що, моя карма? Чи твоя?
— Точно не моя, — пробурмотіла я, відчувши, як серце починає битися швидше.
Богдан спокійно натиснув кнопку виклику диспетчера, потім ще кілька разів натиснув на кнопки поверхів. Нічого.
— Ну що ж, схоже, ми тут застрягли.
Я ковтнула слину, відчуваючи, як з кожною секундою повітря здається все густішим. У грудях почало тиснути, ніби хтось затягував невидимий ремінь навколо мого тіла. Долоні спітніли, у горлі пересохло, а перед очима заплямувало.
Я відчувала, що починається панічна атака.
Не думаючи, кинула пакети на підлогу й притиснулася до стіни ліфта, заплющивши очі.
— Віка? — голос Богдана пролунав десь збоку, але здавався надто далеким.
Я не могла відповісти. Лише намагалася зробити глибокий вдих, але легені, здавалося, відмовлялися працювати.
— Чорт... — він швидко підійшов ближче. — Дихай, повільно.
Відчувши, як його руки обережно обіймають мене, я здригнулася.
— Що ти робиш? — прошепотіла я, голос ледь слухався.
— Я читав, що при панічних атаках потрібно обіймати людину, щоб вона почувалася в безпеці, — відповів він спокійно.
Його голос здавався низьким і впевненим, ніби він справді контролював ситуацію. Його обійми були міцними, теплими, і, хоч це було дивно, вони справді допомагали.
Я повільно видихнула, спробувала сфокусуватися на тому, що він поряд. На тому, що нічого страшного не станеться.
Минуло, мабуть, п’ять хвилин, але для мене це була вічність.
А потім ліфт нарешті зрушив із місця.
— О, схоже, я тепер офіційно твій талісман, — Богдан трохи розслаблено посміхнувся, коли двері відчинилися.
Він відпустив мене, але не дав можливості сперечатися — просто взяв мої пакети в руки й пішов поруч до моєї квартири.
— Все гаразд? Тобі не потрібна допомога?
— Ні, вже легше, — я вдячно кивнула, відчиняючи двері.
— Добре. Якщо що — ти знаєш, де мене знайти, — підморгнув він і пішов до квартири Олега.
Я зачинила двері й сперлася на них спиною, повільно видихаючи.
— Просто чудово, — пробурмотіла я. — Богдан — мій рятівник у ліфті. Тепер точно від нього не відкараскаюся.