Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Наш гуртожиток був тихим. Або, принаймні таким здавався. Куди поділася престаріла пані Жакус, я не уявляла, але це була чудесна нагода проникнути в свою кімнату не поміченими, та ще й з Алеком, який явно очікував від нас пояснень за свою допомогу. Справедливо.

Ми мовчки пройшли темним коридором, поки Амелія не штовхнула двері в нашу кімнату. Як тільки вона зачинила їх за собою, вона вибухнула.

— КОГО ТИ, МАТЬ ЙОГО, ВИКЛИКАЛА?!

Мені здається, чи від напруги скло в нашому вікні вилетить?

Я навіть не здригнулася. Певно, втома за цей день вже брала своє. Я плюхнулася в ліжко і єдиним бажанням був лише сон, але хто мені зараз дасть поспати?

— Відкрила книжку, прочитала закляття, а кого викликала, сама не знаю, бо думала, що роблю все по твоїй вказівці. — Пробурмотіла, втупившись у стелю. — І ось тепер ми маємо демона-ректора.

Алек закашлявся, явно стримуючи сміх. Амелія ж дивилася на мене так, ніби готується мене вбити.

— Ректора! Демона! — вона схопилася за голову, ніби лише тільки зараз до неї дійшло, що в нас дійсно новий ректор. — Ти взагалі усвідомлюєш, що зробила?!

— Ну, тепер усвідомлюю, — пробурмотіла я.

— Ага, чудово. І що тепер він зробить?! Відкриє факультет демонології? І буде ставити нам двійки за погано проведені ритуали?!

Мені здається чи в когось починається істерика?

Алек нарешті не втримався і зареготав.

Я похмуро подивилася на нього.

Алек був тим, кого можна було назвати сонячним лихом. Високий, міцний, з широкими плечима й виразною поставою, він мав той тип зовнішності, що змушував людей довіряти йому ще до першого слова. Хлопець із блиском в очах і вічною усмішкою, він був душею будь-якої компанії — безтурботний, веселий, із гострим язиком і неймовірною здатністю уникати серйозних розмов.

Його волосся було світлим, майже золотим, завжди скуйовдженим, наче він щойно повернувся з тренувального полігону або ж просто не мав часу нормально розчесатися. Очі — яскараво-блакитні, з іскрою пустотливого азарту. Так дивляться лише ті, хто впевнений в собі на всі сто й завжди готовий прийняти будь-який виклик. На бойовому факультеті він мав заслужену репутацію найкращого. Його магія була не просто сильною — вона була живою, вибуховою, як і сам Алек.

Жоден викладач не міг ігнорувати його талант, жоден суперник не міг змагатися з його інтуїцією в бою. І жодна дівчина не могла встояти перед його чарівністю.

Крім Амелії. Бо для неї він був просто другом.

І Алек, мабуть, уже давно змирився б із цим, якиби не був таким впертим.

Тому й допомагав, тому й ліз у всі наші авантюри. Жартував, коли треба, і серйознішав, коли ситуація виходила з-під контролю. Бо, зрештою, якщо він не міг бути для Амелії тим, кого вона кохатиме, він хоча б міг бути тим, на кого вона завжди зможе покластися.

Я навіть по-доброму заздрила подрузі, адже мати поряд з собою такого хлопця, це щирий дар від Вищих.

— Якщо чесно, це трохи епічно. Ви не просто облажалися — ви встановили новий рівень облажування.

Голос Алека вирвав мене із роздумів.

Амелія проігнорувала його.

— Тобто, що в нас виходить, ми навіть не знаємо, хто демон, який тепер наш новий ректор і що він взагалі забув в нашій академії?! — слова Амелії не додавали оптимізму всій цій і не так веселій ситуації.

В кімнаті запанувала напружена тиша.

Я не хотіла визнавати цього в голос, але те, як демон дивився на мене в аудиторії, було…лякаючим. Не в сенсі «він зʼїсть мою душу» (хоча, хто його знає), а в сенсі «я для нього — проблема, яку треба вирішити». І це навіть було гірше.

— Є в мене один засіб, — заінтриговано сказав Алек і поліз в свою сумку, з якої дістав пляшку вина. — Ельфійське, — з гордістю сказав він.

— Алек, звідки у тебе ельфійське вино? — запитала я, уважно дивлячись на пляшку з витонченими срібними візерунками.

— О, знайшов на вулиці, — безтурботно відповів він, відкорковуючи її одним рухом.

— На вулиці? — Амелія скептично підняла брову.

— Ну гаразд, не зовсім на вулиці, а в одному дуже хорошому погребі. — Алек підморгнув і розлив вино у келихи, які також дістав із своєї сумки, наче найповажніший сомельє.

— А ти точно не на побачення збирався? — раптом запитала Амелія.

Він широко посміхнувся.

— Завжди з тобою.

Я взяла свій келих і зосередилася на рубіновій рідині. Ельфійське вино вважалося розкішшю навіть для дворян, так як я такого вина мабуть і не скоштую більше в житті, тому хочу насолодитися кожним ковточком. Я зробила маленький ковток, воно було неймовірно смачним, легким, медово-пряним, з присмаком вічності. Його могли дозволити собі лише обрані.

— Знаєш, Алек, — я примружилась, вдивляючись у його знайому посмішку. — Ти ніколи не говорив, хто твої батьки.

— А ти ніколи не питала, — спокійно відповів він, роблячи ковток.

— Ну, тепер питаю.

Алек поставив келих, зробив драматичну паузу, виразно подивився на Амелію і прошепотів:

— Я син бідного торговся, який натрапив на дуже щасливий скарб. 

Амелія закотила очі.

— У перекладі з «алеківської»: ти знатного роду, просто не хочеш про це говорити? — запитала моя подруга.

— О, крихітка, нарешті ти починаєш розуміти мене без слів, — Алек театрально приклав руку до серця.

Я зітхнула, зробила ще один ковток найсмачнішого вина у моєму житті.

Ну що ж, у кожного свої таємниці.

Амелія поставила свій келих на стіл з таким гуркотом, що аж підстрибнула, а як витримав келих таке грубе відношення подруги і не розсипався, ще одна загадка на мою голову.

— До речі, про головне. КНИГА.

— Що? — я кліпнула.

Втома і вино притупили мою розумову діяльність.

— Книга, Селесто! Реліквія моєї родини. Яка зараз у лапах цього рогатого…безрогого…мля…не знаю як його назвати!

Видно, вино не лише мою розумову активність притупило.

— Чесно, я більше хвилююсь, що в його лапах зараз академія.

Амелія серйозно подивилася на мене.