Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

— Ми повинні її повернути.

— Кого? Академію? — серйозно запитала я.

Алек, який саме робив ковток, закашлявся.

— Книгу!

— Ага. І як ти це уявляєш? Ми ж не можемо підійти до нього і сказати: «Вибачте, пане ректоре-демоне, а можна ми заберемо свою книгу? Ну ту саму, яка вас демонів в цей світ викликає!».

— Ну, а якщо ввічливо попросити…— насміхався Алек.

— Ой, замовкни, — буркнула Амелія. — Ми підемо до нього. В його кабінет.

Я витріщила на неї очі.

— В кабінет демона-ректора? Того самого, якого ти боїшся?

— Я не боюся!

Ми скептично з Алеком на неї подивилися. Ми всі боялися.

Я втомлено зітхнула. Який це неймовірно довгий день.

— У тебе є план?

— Ну…Спочатку йдемо в його кабінет…

Алек захихотів.

— А потім просто попросити?

— Угу. Якщо ввічливо, може, він навіть чай запропонує, — я закотила очі. — Але те, що він забрав книгу моя провина, тому я сама піду до нього.

Амелія насупилася.

— Ні, ти вже й так вляпалася по самі вуха, це самогубство.

— Я хоч вже підставилась, не вистачало тільки, щоб ще ви були його боржниками!

І знову ця гнітюча тиша. Я подивилася на друзів, потім на пляшку і на свій пустий келих.

— Налийте мені ще вина.

****

Ніч огорнула академію, розчинивши її у безмежній темряві. Світилося лише кілька вікон. Амелія мирно спала, а я лежала на спині, дивлячись у стелю, на якій тіні від ліхтарів танцювали, ніби примарні духи.

Вино мало б розслабити, але в моїй голові кружляли думки, змішуючись у складний візерунок запитань, на які я не мала відповідей.

Хто він?

Чорні очі, що вловлювали кожен порух, голос, від якого йшов мороз шкірою, і та невимушена сила, що витала навколо нього, наче вітер перед бурею. Це був не просто демон. Але хто тоді?

Академія для мене наколи не була безпечною гаванню — тут зпажди кипіли інтриги, боротьба за місце під сонцем, таємні змови між наставниками. А тепер з його появою тут буде ще небезпечніше.

Моя рука мимоволі торкнулася запʼястя, де тепер виднівся знак безкінечності — маленька, ледь відчутна мітка, що палала в темряві моїх думок сильніше за будь-яке полумʼя.

Що вона означає?

Може, це клеймо приналежності? Або жінки, що його отримали зникають у забутті? Але ж…Я викликала його випадково. Чи ні?

Я зітхнула, розуміючи, що відповіді не прийдуть цієї ночі. Але тепер я знала точно — відтепер моє життя набирає кардинальних змін, і чи приведуть ці зміни до кращого чи до гіршого я не знала…

Лежала, вдивляючись у темрявуь кімнати, де було чути лише спокійне дихання Амелії. Втома важким каменем тиснула на тіло, але розум палав спогадами, які вилаштовувалися у довгу, болісну низку подій, що привели мене сюди.

Онуарк — край, де спека йде пліч-о-пліч з бідністю, а суворі традиції важким ярмом тиснуть на плечі дівчат. Я ніколи не любила це місце, бо воно завжди асоціювалося з відчаєм і безвихіддю.

Моя мама була промінчиком світла у тій непроглядній темпряві, померла дуже рано, коли ми з сестрою були ще дітьми. Наш тато швидко одружився вдруге, так в нашому домі і зʼявилася Олівія, моя мачуха. Холодна, як зимовий вітер з Асайських гір, і жорстокою, як саме життя в Онуарку. Я та Іві стали для неї тягарем, якого потрібно було вигідно позбутися. 

Я ніколи не забуду ті теплі часи, коли моя бабуся була жива, мамина мама, і розповідала про мистецтво цілительства — таємниці трав, магію зцілення, важливість енергії, що тече у кожному живому створінні. То були щасливі часи, які закінчилися коли чорна хвороба забрала у нас спочатку маму, а потім і бабусю. Пережити втрату двох найдорожчих людей було дуже важко.

Ми з Іві росли під пильним оком мачухи, яка тільки й чекала коли нам виповниться по сімнадцять, щоб видати заміж по безжальним законам Онуарка: дівчат, які досягли сімнадцятирічного віку продавали у сімʼю майбутнього чоловіка. Не як рівну, а як найманку, яка мала догоджати справжній господині дому — свекрусі. Це було не життя, а довговічне рабство! Але Олівію цікавили лише гроші. Жадібність і дрібʼязковість цієї жінки переходила всі межі. Коли Олівія продала Іві, мені було шістнадцять, я чітко розуміла, що мене чекає така ж доля. І тоді, коли я побачила вивіски на міському ринку про те, що Академія магічних мистецтв набирає адептів, в моєму серці зародилася надія.

Втекти.

Мій шлях лежав до Академії магічних мистецтв в Адалеї.

Так, мої сили ніколи не вражали викладачів, так як я не була великою і могутньою відьмою, але я любила цілительство всією душею. І Академія прийняла мене, а вірніше факультет цілительства.

Але ось що було несправедливим тут — просто одного бажання вчитися було недостатньо. Тут потрібні були гроші, а в мене їх не було. В Академії не було стипендії. Тому мені доводилося працювати. Братися за будь-яку можливість заробити. Спочатку я придивлялася за дітьми гномів, орків і гоблінів у місті, адже майбутньому цілителю з легкістю довіряли своїх чад, а я дітей любила, бо з ними було легко. Але недавно я знайшла роботу у травʼяній лавці, так, оплата була невеликою, але я працювала там і моя душа відпочивала. Я трималася за своє місце в Академії до останнього, до сьогоднішнього дня. Тому я і готова була піти на будь-яку авантюру, але тільки не повертатися в Онуарк. Навіть на угоду з демоном!

****

Темрява.

Густа, як смола вона огортала все довкола, пригнічувала, змушувала серце битися швидше. Я на бачила нічого, чула лише голоси, до доносилися з порожнечі. Вони звучали приглушено, уривчасто, наче я підслуховувала розмову крізь товсті стіни.

—…мітка активувалася…

— Вона ще не знає…

— Виклик уже зроблено…

— Часу залишилося мало…

І тут темрява заворушилася.

Наче живий морок, вона зібралася докупи, набувши знайомих обрисів. Темні очі впʼялися прямо в мене.

Я вдихнула різко, відчуваючи, як все всередині стискається від льодяного страху.