Читати книгу - "Піксевіль. Храм Апгрейду, Ві Торі"

Я стояв перед дзеркалом, поправляючи комір. Моє відображення виглядало цілком презентабельно: біла сорочка та джинси — класика поза часом.

— Лео, може, варто додати щось більш сучасне? — голос Ніксі прозвучав з нотками сумніву. — Ти як експонат з музею моди двадцятого століття.

— Дуже смішно, — усміхнувся я, але всередині закралися легкі сумніви. — Це співбесіда, Ніксі, а не модний показ.

— Взагалі-то, згідно з останньою статистикою, 73 % співробітників компанії віддають перевагу інтегрованому смарт-одягу. На їхній останній презентації...

— Не продовжуй, — я закотив очі. — Я хочу, щоб мене оцінювали за розумом, а не за кількістю блискучих елементів на одязі. Іноді треба йти проти течії. Можливо, вони оцінять кандидата, який не боїться відрізнятися від натовпу.

Я розправив плечі, відчуваючи, як зростає впевненість.

— Або вважатимуть тебе безнадійно відсталим від життя, — зауважив Ніксі, але я волів пропустити це повз вуха.

Вийшовши на вулицю, я попрямував до стоянки аеротаксі. Щойно я приклав QR-кулон до сканера виклику, як найближча машина майже беззвучно спустилася. Лише легка вібрація повітря видавала роботу гравітаційних двигунів. Двері плавно відчинилися.

Салон зустрів мене прохолодою і спокійним голосом бортового комп'ютера:

— Добрий ранок! Будь ласка, вкажіть пункт призначення.

— ПарадігМакс, головний офіс.

— Бажаєте прокласти маршрут через діловий квартал? Там зараз мінімальний трафік.

— Покладаюся на ваш вибір, — відгукнувся я, вмощуючись у м’яке крісло.

— Прийнято. Розрахунковий час у дорозі — сім хвилин.

Піксевіль розкинувся піді мною, немов жива карта. Я впізнавав райони за їхньою унікальною архітектурою та ритмом життя. Старе Місто відрізнялося химерним поєднанням історичних будівель і сучасних технологій. Неоновий Квартал сяяв фасадами, що переливалися всіма барвами веселки навіть удень. Технопарк вражав геометрично вивіреним плануванням. А десь удалині, немов маяк, височів Храм Апгрейду, який все ще мерехтів відголосками вчорашньої церемонії.

Таксі приземлилося прямо біля підніжжя хмарочоса. Я зупинився, задерши голову — будівля здіймалася в небо, немов ліфт у піднебесся. Масштаб вражав уяву.

— Гей, хлопче, ти так шию зламаєш, — пролунав хриплуватий, але дружній голос. Переді мною стояв високий чоловік з теплим блиском в очах — таким, що буває лише в тих, хто справді любить свою справу. — Перший раз у гостях у гіганта?

— Так, на співбесіду, — кивнув я.

— О, хай щастить тобі, — підморгнув чоловік. — І пам'ятай: що б не сталося, усміхайся і кивай. Тут це цінують найбільше.

Він уже рушив до обертових дверей, але озирнувся:

— Ах так, якщо запитають про корпоративні цінності, не забудь згадати синергію. Вони просто обожнюють це слово, — додав він і зник усередині.

Я залишився сам, у стані легкої розгубленості. Глибоко вдихнув і попрямував слідом.

Підійшовши до вказаного кабінету, я постукав.

— Увійдіть! — пролунав енергійний жіночий голос, у якому химерно змішувалися твердість і доброзичливість.

Я потягнув двері на себе і на мить завмер. Кабінет виявився саме таким, яким я його уявляв: просторим, з панорамними вікнами від підлоги до стелі.

За масивним столом з прозорого матеріалу сиділа жінка середніх років. Її зачіска нагадувала інсталяцію в музеї сучасного мистецтва — геометричний хаос із чітким задумом.

— Добрий день, я Елеонора, керівниця відділу персоналу, — вона усміхнулася, і в куточках її очей зібралися промінчики зморшок — єдиний натяк на вік на її бездоганному обличчі. Цей природний штрих робив її живою, справжньою. В очах промайнуло щось схоже на цікавість, коли вона оглянула мій наряд. — Ви, мабуть, Леонард Матрік?

— Так, вітаю, — я спробував усміхнутися у відповідь.

— Сідайте, будь ласка, — Елеонора вказала на крісло навпроти. Я обережно опустився, і крісло одразу підлаштувалося під мою позу, набуваючи ідеальної ергономічної форми. — Отже, розкажіть, чому ви хочете працювати в ПарадігМакс?

Я глибоко вдихнув, згадуючи підготовлену промову про свої амбіції та цілі. Тиждень я репетирував цей момент перед дзеркалом, підбираючи ідеальні слова та інтонації. Але раптом Елеонора підняла руку, зупиняючи мене:

— О, перепрошую, забула повідомити: у нас є стандартна форма відповідей, — вона простягнула мені планшет. — Виберіть, будь ласка, один із запропонованих варіантів.

Її голос, як і раніше, звучав дружньо, але в ньому з'явилися механічні нотки.

Я трохи збентежено взяв пристрій. На екрані висвітилися три варіанти відповіді — кожен з яких здавався одночасно правильним і до дивного безжиттєвим:

 • Я мрію стати частиною команди, що створює майбутнє!
• ПарадігМакс — лідер інновацій, і я хочу зробити свій внесок у прогрес.
• Цінності вашої компанії повністю збігаються з моїми особистими цілями.

Слова розпливалися перед очима. Я підняв погляд на Елеонору, сподіваючись вловити на її обличчі хоч натяк на те, що це перевірка, тест або жарт.

— Можна відповісти своїми словами? — запитав я, відчуваючи внутрішній опір цій дивній формалізації спілкування.

Усмішка Елеонори стала трохи ширшою, але очі залишалися нерухомими, як у дорогої ляльки. На мить мені здалося, що переді мною не людина, а якісна голограма.

— На жаль, ні, — похитала вона головою. — Це частина нашого інноваційного підходу до підбору персоналу. Виберіть, будь ласка, один із запропонованих варіантів.

Я замислився, дивлячись на екран.

— А можна вибрати відразу три?

Елеонора завагалася — і мені здалося, що за її професійною маскою на мить промайнула справжня емоція.

— На жаль, це не передбачено нашою методикою, — промовила вона. — У ПарадігМакс ми цінуємо одноманітність у різноманітті. Розумієте?

— Не зовсім, — зізнався я.

— Коли я прийшла сюди п'ятнадцять років тому, у мене були такі ж запитання. Це як джаз: можна імпровізувати, але в межах заданої мелодії. Є певна структура.