Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

поганенько трималася в гнізді стулок; якщо натиснути рукою, двері відходили, напружувались і розчинялись. Коли дух дослідження змусив Ґрея добутися в бібліотеку, його вразило порошнисте світло, вся сила й особливість якого полягала в кольоровому візерунку верхньої частини шибок. Тиша покинутості стояла тут, як ставкова вода. Темні низки книжкових шаф подекуди притикалися до вікон, затуляючи їх наполовину, поміж шаф були проходи, завалені купами книг. Там — розкритий альбом із відірваними внутрішніми аркушами, там — сувої, перев’язані золотим шнуром; стоси похмурих на вигляд книг; товсті шари рукописів, розсип дрібних томиків, які тріщали, наче кора, якщо їх розкрити; тут — креслення й таблиці, ряди нових видань, мапи; розмаїття палітурок, грубих, ніжних, чорних, строкатих, синіх, сірих, товстих, тонких, шорстких і гладких. Шафи були по саме нікуди набиті книгами. Вони здавалися стінами, що замкнули життя в самій товщі своїй. У відбитках шафових шибок маячіли інші шафи, покриті безбарвно блискучими плямами. Величезний глобус, узятий у мідний сферичний хрест екватора й меридіана, стояв на круглому столі.

Обернувшись до виходу, Ґрей уздрів над дверима величезну картину, яка відразу змістом своїм наповнила задушливе заціпеніння бібліотеки. Корабель злітав на гребені морського вала. Струмені піни стікали його схилом. Він був зображений в останню мить зльоту. Корабель плив просто на глядача. Високо піднятий бушприт закривав основу щогл. Ґребінь вала, розпанаханий корабельним кілем, нагадував крила гігантського птаха. Піна злітала в повітря. Вітрила, ледь-ледь видимі через бакборт і понад бушприт, повні шаленої сили шторму, всією громадою валилися назад, аби, перейшовши вал, розгорнутись, а потім, схилившись над безоднею, мчати судно до нових лавин. Розірвані хмари низько тріпотіли над океаном. Тьмяне світло приречено боролося з нічною пітьмою, яка насувалася. Але щонайперше впадала в око в цій картині фігура людини, що стояла на баку спиною до глядача. Вона виражала все становище, навіть характер моменту. Поза людини (чоловік розставив ноги, змахнувши руками) нічого, власне, не говорила про те, чим вона займається, але мимоволі відчувалась крайня напруженість уваги, зверненої до чогось на палубі, невидимій глядачеві. Вітер смикав за вилоги його каптан; біла коса й чорна шпага витягнуто поривались у повітря; пишнота костюма виказувала в ньому капітана, танцювальне положення тіла — змах вала; без капелюха, чоловік, імовірно, надто зосередився на небезпечній миті і кричав — але що? Чи бачив він, як падає за борт людина, чи наказував іти іншим галсом або, заглушаючи вітер, гукав боцмана? Не думки, але тіні цих думок виросли в душі Ґрея, поки він розглядав картину. Раптом здалося йому, що ліворуч підійшов, ставши поруч, невидимий незнайомець; варто було повернути голову, як химерне відчуття зникло б без сліду. Ґрей знав це. Але він не згасив уяву, а прислухався. Беззвучний голос вигукнув кілька уривчастих фраз, незрозумілих на кшталт малайської мови; пролунав шум, так, наче каміння довго падало у провалля; луна й похмурий вітер наповнили бібліотеку. Все це Ґрей чув усередині себе. Хлопець озирнувся: миттєво постала тиша розсіяла звучну павутину фантазії; зв’язок з бурею зник.

Ґрей кілька разів приходив дивитися цю картину. Вона стала для нього тим потрібним словом у бесіді душі з життям, без якого важко зрозуміти себе. У маленькому хлопчику поступово влягалося величезне море. Він зжився з ним, шпортаючись у бібліотеці, вишукуючи й жадібно читаючи ті твори, за золотими дверима яких відкривалося синє сяйво океану. Там, лишаючи за кормою піну, рухалися кораблі. Частина їх губила вітрила, щогли, а тоді, захлинаючись хвилею, опускалась у пітьму безодень, де блимають фосфоричні риб’ячі очі. Інші, за які вхопилися буруни, бились об рифи; дедалі тихіші хвилі грізно хитали корпус; спустілий корабель з порваними снастями переживав довгу агонію, поки новий шторм не розбивав його на тріски. Треті успішно завантажувалися в одному порту й розвантажувалися в іншому; команда, сидячи за трактирним столом, оспівувала плавання й любовно пила горілку. Були там ще кораблі-пірати, з чорним прапором і харцизяками-моряками, котрі розмахували ножами; кораблі-примари, що виливають мертвотне блакитне світло; військові кораблі з солдатами, гарматами й музикою; кораблі наукових експедицій, які нишпорять морями у пошуках вулканів, рослин і тварин; кораблі з похмурою таємницею й бунтами; кораблі відкриттів і кораблі пригод.

У цьому світі, звісно, над усім здіймалася постать капітана. Він був долею, душею й розумом корабля. Його характер визначав дозвілля й роботу команди. Членів команди шкіпер добирав сам особисто, тож вона значною мірою відбивала його схильності. Капітан знав звички й сімейні справи кожної людини. В очах підлеглих він володів магічними знаннями, що давали йому змогу впевнено діставатися з того ж таки Лісабона до Шанхая, торуючи путь неозорими просторами. Він одбивав бурю, кидаючи проти неї систему складних зусиль, убиваючи паніку короткими наказами; плавав і зупинявся де хотів; провадив відплиття й завантаження, ремонт і відпочинок; більшу й розумнішу владу в живій справі, сповненій безперервного руху, годі було уявити. Ця влада замкнутістю й повнотою нагадувала владу Орфея.

Таке уявлення про капітана, такий образ і така істинна дійсність його становища посіли, правом душевних подій, чільне місце у блискучій свідомості Ґрея. Жодна професія, крім цієї, не могла б так вдало сплавити в одне ціле всі скарби життя, зберігши у повній цілості найтонший візерунок кожного окремого щастя. Небезпека, ризик, влада природи, світло далекої країни, чудесна невідомість, миготливе кохання, що квітне побаченням і розлукою; захопливе кипіння зустрічей, облич, подій; неймовірне розмаїття життя, тим часом як високо в небі — то Південний Хрест, то Віз, і всі материки — у зірких очах, хоча твоя каюта наповнена батьківщиною, яка ніколи не покине, з її книгами, картинами, листами й сухими квітами, що оповиті шовковистим кучериком, у замшевій ладанниці на міцних грудях. Восени, на п’ятнадцятому році життя, Артур Ґрей тишком-нишком залишив домівку й увійшов у золоту браму моря. Невдовзі з порту Дубельт рушила до Марселю шхуна «Ансельм» із юнгою з маленькими руками й зовнішністю переодягненої дівчинки. Юнгою цим був Ґрей, власник шикарного саквояжа, тонких, як рукавичка, лакованих чобітків і батистової білизни, на якій було вигаптовано корону.

За рік, поки «Ансельм» відвідував Францію, Америку й Іспанію, Ґрей спустив частину свого майна на тістечка, віддаючи цим данину минулому, а іншу частину — розраховану для сьогодення й майбутнє — програв у карти. Він хотів бути «диявольським» моряком. Задихаючись, хлопець пив горілку, а купаючись, із завмиранням серця стрибав у воду головою вниз із двохсажньової висоти. Потроху він втратив усе, крім головного — своєї дивної летючої душі; Ґрей позбувся слабості, перетворившись на широкоплечого жилавого чоловіка, блідість