Читати книгу - "Ранковий прибиральник"

застелив лiжко, не надто дбаючи про iдеально гладеньку поверхню ковдри (для громадянки з колишнього Союзу — зiйде!), витрусив у пакет умiст кошикiв для смiття, змахнув неiснуючий пил. I, як злодюжка, вiдкрив книгу. Тепер головний герой сидiв у кондитерськiй i сперечався з товстою бюргершею… Я позирнув на попiльницю. Помiтив: там лежали обгортки вiд льодяникiв «Барбарис». Я ще пам’ятав цi червонi довгастi ягiдки, намальованi на срiбному тлi. От тiльки смак геть забув. Далi на мене чекало ще одне маленьке вiдкриття: кiлька таких самих обгорток були складенi «корабликами». Та що ж це?!

Я теж любив так робити в дитинствi. Викидати фантики лiнувався й майстрував iз них «кораблики». Їх у мене була цiла армада — з «Ведмедикiв на Пiвночi», «Гулiверiв», «Рачкiв». Пiзнiше я ненавидiв усе солодке.

Попiльницю я витрусив i замислився: чи викидати «кораблики»? Потiм рiшуче згрiб їх у кишеню.

Уже спускаючись лiфтом, згадав, що забув закрити книжку.

***

Удома, ледь кивнувши мiсiс О’Тулл, яка сидiла при входi, я вiдразу ж звалився на лiжко. Мiй органiзм перестав витримувати такi навантаження — безсоннi ночi плюс прибирання п’ятнадцяти кiмнат. Очевидно, я катастрофiчно старiв. Колись я мiг не спати кiлька дiб: вiдсиджував обов’язкових вiсiм годин на службi, грав у клубнiй дискотецi на «Електронi» й «водив козу» до ранку, а потiм знову йшов у свiй НДI.

Заснув я вiдразу. Менi снився Дмитрик, який обрiс шерстю. Вiн стояв посеред залитої сонцем лiсової галявини, поруч бавився виводок волохатих дитинчат.

— Дмитрику, ти живий? — запитав я.

— А ти? — просвистiв йєтi й простягнув до мого обличчя пелехату руку — вона була м’якою i прохолодною. — Дай менi що-небудь…

Я полiз до кишенi — там були тiльки зiжмаканi фантики. Я ще хотiв щось запитати, але зненацька зрозумiв, що не можу розмовляти з Дмитром його мовою.

— Do you speek Еnglish? — дурнувато пробурмотiв я.

Йєтi-Дмитрик щось просвистiв i, пiдхопивши дитинчат на могутнi плечi, пiшов, проламуючи густi заростi барбарису…

— Мiстере Майкле! Мiстере Майкле!

Я прокинувся вiд стукоту в дверi.

— Майкле, до вас прийшли!

У скронях гупало з не меншою силою. Я звiвся й вiдчинив дверi. Щаслива бабуся О’Тулл стояла на порозi, притискаючи до грудей букетик польових квiтiв нудотножовтого кольору, за її спиною стояв Аль Венетто з якимось засмаглим незнайомцем у вилинялих бриджах.

— Заходьте, — розпорядилася мiсiс Стефанiя. — Гостi в цьому будинку — велика рiдкiсть!

Вона ще хвилину покрутилася в кiмнатi, навiть пiдбила мою подушку й гордо вiдбула на свою позицiю — у крiсло в патiо.

— Сьогоднi до восьмої в пабi працює Марґа, — винуватим тоном почав Аль. — А ми от вирiшили зайти провiдати Майкла-водожера… (усвiдомлюючи певну незручнiсть вiд раптового вторгнення, Аль вирiшив називати мене шанобливо — у третiй особi). — Заходь, Еде!

Не було на те ради. Я зрозумiв, що Аль таки вирiшив нав’язати менi знайомство з Акулою. Хлопець у бриджах ввiйшов у кiмнату.

— Це — Еджiдiо-акула, це — Майкл-водожер! — представив нас Аль.

Акула був схожий на кiношного плейбоя: волосся в нього теж було вигорiле, шкiра — дублена водою i сонцем, м’язи так i перли з футболки непевного кольору.

— Я рiдко буваю в мiстi, — сказав Еджiдiо, тиснучи мою долоню. — Переважно живу на яхтi, а з вами давно хотiв познайомитися. Ви, кажуть, росiянин?

— Нi, — вiдповiв я. — Я — українець. Мешкав колись у Києвi.

— О! — чомусь зрадiв Ед. — «Динамо»? Чорнобиль? Андре Шевченко?!

Менi стало нецiкаво. Я мiг би додати до цього перелiку ще десяток iмен i подiй, але навiщо? Нехай буде «Динамо»…

Яка рiзниця?

Менi було нiкуди посадити непрошених гостей, а в холодильнику, наскiльки я пам’ятав, було тiльки двi банки пива. Сьогоднi я навiть не їздив обiдати. Навряд чи це були тi гостi, що приносять iз собою пиво з рибою чи горiлку iз солоними огiрками.

— Може, вийдемо, повечеряємо? — запропонував я.

— Тодi я запрошую! — Ед-акула з полегшенням пiднявся зi стiльця, що вочевидь був йому затiсний.

— Ходiмо до мене! — сказав Аль Венетто. — Менi все одно через пару годин треба замiнити Марґу…

Але йти в паб, де я просидiв усю минулу нiч, зовсiм не хотiлось, уже краще з’їздити в Рабат. Очевидно, Еджiдiо теж не влаштовувала перспектива там сидiти, бо вiн запропонував узяти пива й рушити на його яхту.

Аль Венетто категорично вiдмовився. Марґа була його дружиною i нiзащо не погодилася б стримiти в пабi до ранку, а на менше, мабуть, Аль i не розраховував. Тому вiн зажурено поплентався уздовж Рiа-плаза на околицю Сент-Джулiуса, а ми з Еджiдiо впiймали таксi й поїхали до бухти Блакитний грот, де швартувалася його яхта. Я вiдчував себе дещо незручно. Це була перша людина, що захотiла познайомитися зi мною. Я забув, про що можна розмовляти з незнайомцем, хоча Еджiдiо-акула здався менi простим i не зарозумiлим, а головне — небалакучим.

Яхта стояла не на причалi, а бовталася, припнута до каменя, що стирчав iз води. Вона була невелика, але стiйка, чудово обладнана для далеких мандрiвок. Обшита деревом каюта була начинена рiзноманiтними мапами, вражала небаченими досi водолазними прибамбасами, включно з пiдводною вiдеокамерою. Ми розташувалися на палубi, на теплих дошках, i господар виставив на iмпровiзований стiл пиво, впiйманого на вудку спрута й купу чiпсiв. Яхта погойдувалася на легких хвилях i, хоча сонце хилилося до заходу, пiд яхтою проглядалося бiлiсiньке пiщане дно, схоже на пустелю.

— Тут метрiв iз десять глибини, — помiтивши мiй погляд, сказав Еджiдiо-акула.

— Облиш, не бiльше п’яти… — кинув я.

Ед спритно жбурнув менi банку з пивом. I ми ще кiлька хвилин iз задоволенням поглинали прохолодний напiй, потiм захрумтiли чiпсами, i я подумав, що вже краще б ми поїхали до Марiо в ресторан. Там принаймнi можна було б замовити горiлку… Не люблю я починати знайомство зi слабких напоїв, пiсля них на мене навалюються туга й нiмота.

— Аль сказав, що ви займаєтеся пiдводною археологiєю… Напевно, цiкаво?

— Так, складаю карти мiсцевостей, де затонули кораблi. Якщо бували в археологiчному музеї у Валлеттi, може, бачили, скiльки там усякої всячини пiд склом — це моїх рук справа, — вiн говорив привiтно й охоче. — Взагалi, iсторiя — мiй пунктик. На жаль, на це немає грошей, скiльки треба, тому багато що з мальтiйської минувшини ще не дослiджено…

— Так, мене це