Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Організація заходу в Києві була в розпалі, а ми піднімалися трапом літака, який мав перенести нас з 15-го в 16-те листопада.

В Пєрьмі нас очікував Володя Шовкошитний і… несподівана відлига. 2—3 градуси тепла вночі.

— Якщо ця погода протримається бодай день, нам не доведеться палити на могилах багаття, — кинув, здається, Василь Овсієнко, коли ми прошкували до виходу з летовища.

Я ж згадував свій останній візит сюди вереснем 1985-го, коли ми приїхали прощатися з татом, а застали лише свіжонасипаний горбик земли. І мамині розпачливі сльози, які лилися й 1984-го, коли батько не стерпів чергового приниження — «Наґнісь. Раздвінь яґадіци. Аґалі ґаловку» — передпобаченнєвими шмонами, що спровокували майже фізично відчутну ненависть до батька. Пригадував і інші сльози — сльози вини, які стояли в очах найріднішої людини, яка вийшла з-за ширми, де відбувався шмон, а мої вуха паленіли від батькового приниження, відчуття тупого огидного страху і безсилля щось змінити…

— Якою буде наша зустріч тепер, тату? Та й чи буде? — мучився сумнівами, долаючи останні метри льотного поля.

— Буде, — пролунало ніби звіддаля…

— З ким це ти час від часу говориш? — запитав мене Олег, коли вже всідалися до приміської електрички до Чусового.

— Так, щось мені крутиться в черепі, — кинув йому, не бажаючи зізнаватися в незрозумілій навіть для себе слабості й поспішив перевести розмову на іншу тему.

Ірині Калинець і дружині Оксані Дворко з Пєрьмі я так і не перетелефонував. Цілковита непевність, у якій перебувала група, не сприяла нічним дзвінкам, які могли лише посилити тривогу рідних. Упродовж 4-годинної їзди електричкою до Чусового, де на нас чекав російський поет Юра Бєліков і номери в місцевому спортивно-робітничому гуртожитку, ми навперейми обговорювали деталі ексгумації.

— Коли мій приятель знімав ексгумацію пару років тому, то розказував, що навіть попри випиту дозу спирту майже всі блювали…

— Треба подбати бодай про горілку…

— Молитися перед таким треба, — додав дрібку моралізаторства котрийсь із Василів (Овсієнко? Ґурдзан? — не пам'ятаю).

Володя Шовкошитний залишився в Пєрьмі. Там готували труни. Усе, що міг, і навіть більше — він зробив, а 17-го йому необхідно було забрати цинкові труни й привезти їх на цвинтар селища Борісово Чусовського району, де під стовпчиками з вибитими на них номерами лежали «хлопці», саме так у ті дні називали Юрія Литвина, Олексу Тихого і Василя Стуса члени групи.

Підготовча робота, здійснена В. Шовкошитним напередодні нашого приїзду, була настільки суттєвою для остаточного успіху, що на ній слід зупинитися окремо.

«У Пєрьмі зазнайомився з Юрієм Бєліковим — поетом, журналістом, редактором аванґардного літературного додатку… „Дети стронция“. Він саме готував матеріал про… Василя Стуса. Юрій допомагатиме нам до останніх хвилин, а поки дає мені телефони небайдужих людей у Чусовому — таких виявилося багато.

10 листопада підписую листа до заступника керівника Пєрьмського об'єднаного авіазагону І. Д. Грачова — дозвіл на транспортування на батьківщину 18 листопада рейсом № 7262 Новосібірск — Пєрьмь — Київ трьох цинкових домовин із останками. Ігор Дмитрович — людина, небайдужа до поезії, усе дивується, чому ніколи нічого не чув про поета, і ніяк не збагне, чому за „Звіром вити, горілку пити…“, нехай навіть українською мовою, людину засуджено…

Заступник з режиму в аеропорті зйомки заборонив…

В обласній санепідемстанції показую їхню телеграму на Спілку кінематографістів України й прошу довідку (дозвіл) на виклик кіногрупи.

— Щось ви хитруєте! — Мнеться головний лікар Г. В. Шаклеїн. І викликає селектором Чусове. Головлікар Чусовської санепідемстанції В. В. Дивдін[49] присягається, що такий дозвіл буде.

Це вже — промінчик надії.

Іду в спецтрест замовляти цинкові труни. Головний інженер Валерій Павлович Карцев виявився людиною не менш пильною й не менш здогадливою, ніж у санепідемстанції:

— Щось ви темните! — І зникає безслідно.

Домовини замовлено без нього на 16 листопада.

Перший день у Чусовому — понеділок, 13 число! І що ж: Казанцев — у відпустці, головний інженер — Мусихін — на нараді в міськвиконкомі. Прошу попередити про мій приїзд керівництво й повертаюся за півгодини. Секретарка показує очима на чоловіка:

— Ви Мусихін? — запитую.

— Казанцев!

Яка увага! Навіть керівник із відпустки вийшов.

Показую всі свої документи, пояснюю. Втім, він і так усе це знає, і я знаю, що він знає… Тоді подаю депутатський запит Бєлікова й прошу написати: „Забороняю. Казанцев“ або „Дозволяю. Казанцев“. Відповідь — найнесподіваніша: „У нас є відомості (!) про те, що на рівні урядів СРСР і Канади (!!) вирішується питання про перепоховання Стуса в Канаді“…

— Якби Стус хотів до Канади, — кажу, — він би не потрапив до Кучиного! А крім того, ось же лист його сина!

— Ну, з'їздіть туди!..

— В КДБ?!

— Ну… туди… А ми… все зробимо.

У КДБ — то й у КДБ.

— Що привело вас до нас? — Цікавиться Володимир Іванович — молодий привітний чоловік[50].

— Обов'язки. Борги наші. — Дістаю всі свої документи, листи, посвідчення.

Усе це розкладено на столі. Він акуратно переписує номери й найголовніше з моїх паперів.

— Відомості вашого комунгоспу про перепоховання Стуса в Канаді — нісенітниця, — пояснюю. — Ви ж знаєте — в'язні тієї тюрми до Канади й за життя не поспішали…

Дістаю з сумки десяте число журналу „Київ“ та тридцять дев'яте „Огонька“, де надруковано вірші Стуса, вимогу його реабілітації.

В усмішці — докір. А я веду далі:

— Ми приїхали сюди не зводити рахунки. Ми хочемо повернути рідній землі її синів. Я був у юрисконсульта і знаю, що заборони на це немає.

Володимир Іванович, пригостивши мене чаєм з цитриною… вийшов.

Трохи згодом:

— Ну що ж, Володимире Федоровичу, моє керівництво сказало, щоб ми не тільки не заважали вам, а й усіляко допомагали… Але, — провадив далі, — щодо Василя Семеновича Стуса є якісь міркування в управлінні виправно-трудових закладів управління ВС Пєрьмського облвиконкому.

Усмішка, сповнена розуміння й співчуття:

— А як кияни пережили третє місце „Динамо“?

— Кияни пережили значно більше, а це вже якось[51]…

Прощаємось, тиснемо руки.

— То я можу сказати Казанцеву, що ви не забороняєте? — питаю.

— Звичайно.

— Володимир Іванович пообіцяв нам допомогу, — порадував я директора комунгоспу. Отож напишіть, будь ласка: „Дозволяю. Казанцев“ або „Забороняю. Казанцев“.

І тут комунальний лідер ошелешив:

— А я не маю права вам дозволяти чи забороняти!..

— Ви ж дали офіційний дозвіл?!

— Я перебільшив свої повноваження. Копальне не належить території міськвиконкому! — Він кисло посміхнувся. — Беріть дозвіл санепідстанції й копайте.

— І жодних паперів?!

— Жодних.

Єдине, чим допоміг нам комунгосп в особі В. В. Казанцева, це дав адресу заводу, де ми домовились із мідниками, аби запаяли труни.

Їду в міську санепідстанцію.