Читати книгу - "Джмеленя та Канікульне озеро"

— Закатаю бетоном усе тут! Ви натравили на мене качок, хотіли втопити! Тепер я точно знищу це ненависне озеро!

Увечері Дзвінчина родина, подивившись львівські телевізійні новини, пила чай на кухні. Першим порушив мовчанку тато:

— Перезняли сюжет у студії та пустили як прямий ефір! Ганьба!

— Перед вечерею балакала з паном Забродським, він ходив до знайомого адвоката питати за долю нашого озера. — Мама розставила горнята з м’ятним чаєм і сіла до столу.

— І що? — тато нетерпляче засовався на стільці.

— Кепські справи. У нас немає шансів відсудити озеро та парк навколо.

— Який жах! — зойкнула Дзвінка, уявляючи, як Тиціан зі своїми качками сидить на березі каналізаційного тунелю, понуривши важку від спогадів голову до потоку нечистот. З такими невеселими думками пішла вона в ліжко.

Спала Джмеленя погано. Такий початок канікул аж ніяк не тішив. Чому все так гарно й загадково почалося та так гидотно й несправедливо закінчується?

Уночі їй снилося, як сміття засипає Тиціанові вітальню й кухню, як він гордо стоїть по пояс у ньому, не збираючись полишати свого дому. От-от — і бетонні брили сховають його під своєю сірою масою…

Зранку в під’їзді Дзвінка і Дмитрик зустріли діда Василя у вихідному костюмі.

— Доброго ранку! Ви в гості? — защебетала до нього Дзвінка.

— Привіт, малеча. Майже в гості. Сьогодні на будові будуть сестри Захланські. Піду поговорю з ними. Розкажу про те, як ми прибирали озеро. Може, вони не осушать його.

— Удачі! — побажав Дмитрик, й обоє дітей задріботіло наперед сусіда до озера, на зустріч з Тиціаном.

Той чекав їх на острівці біля дуба, сумно дивлячись на нову гірку битої цегли та сміття біля очеретів.

— Зранку вони висипали ще одну машину непотребу в моє озеро. Воно стає все меншим і меншим.

— На жаль, ми безсилі! — сумно зітхнув Дмитрик.

— А от і ні! — навдивовижу весело заперечив Тиціан. — Доведеться йти до русалки. Водяники до них рідко звертаються, але цей випадок крайній!

— До якої русалки?

— До русалки Ольми. Там, де сила безсила, до бою стане краса!

— Нічого не розумію. Яка русалка? Навіщо русалка? — Дмитрик протирав скельця своїх окулярів рукавом.

— А я, здається, зрозуміла! — Дзвінка струсонула кісками.

— Але ж Триндикало впізнає русалку, бо в неї риб’ячий хвіст! — мовив Дмитрик.

— У русалок немає риб’ячого хвоста. У них є звичайні ноги. А риб’ячий хвіст у люзонів, — заперечив йому водяник.

— У кого, у кого? — отетеріли діти.

— Ну це… Потім дізнаєтесь. А зараз доведеться перекрити водопровід, який проклали до новобудов. Без води вони не зможуть нічого робити! Зустрінемося по обіді біля каналізаційного люка в провулку. Русалка буде там!

Водяник помандрував до своєї шафи по інструменти, а Джмеленя і Дмитрик пішли до місточка. Відходів і справді побільшало. Озеро поволі зникало.

— Який жах! Невже їм не шкода тих істот, що тут живуть? — дивувався Дмитрик.

— Тихо, я чую знайомі голоси! Он іде наш сусід, Василь.

Василь голосно привітався та зупинився біля будівельного вагончика.

— Доброго дня! Можна вас на хвилинку? Я розумію, що ваш час доро…

Йому назустріч вийшла Захланська. Побачивши Василя, вона отетеріла так само, як і він. Деякий час вони мовчки дивилися одне на одного, а потім дід вигукнув:

— Захцянська? Це ти? Скільки років! А така ж красуня, як і в школі.

— Василю? Ти також не змінився. Такий же нахаба та грубіян!

— Та чого так?! Ти, Ганю, завжди мені подобалась.

— О, знову ти по-своєму, сільському, «Ганю»! Селюком був, селюком і залишився! Я ніяка тобі не Ганя, я Анна!

— Ну Анна, яка різниця? Ти є ти! Як би тебе не називали.

— Тому ти мене Нуською-Бубнуською називав? — Захланська так напосілася на бідного діда Василя, що той аж відступив від неї на крок і притулився до бетонної плити.

— А мене прозивав Надійка-Пихтійка! — вчепилася друга сестра.

— А знаєш, коли я захотіла, щоб це озеро зникло з лиця землі? Коли загорілася бажанням засипати його найгидотнішим сміттям у світі, зрівняти цю баюру із землею, щоб люди назавжди забули про неї? — Ганна схопила Василя за руку й міцно стисла її висушеними білими пальцями з довжелезними нігтями.

— Невже? Невже ти запам’ятала ту дурничку на містку? — здивувався Василь.

— Дурничку? — скипіла Ганна Захланська. — Золоту каблучку із сапфіром у три карати ти називаєш дурничкою? Ти мене тоді штовхнув, і перстень впав у каламутну воду, разом зі мною! Я його так і не знайшла! А ти знаєш, як я тоді дістала від свого тата, який мені подарував цю каблучку? Ти навіть не уявляєш, як кричав мій тато! От тоді я зареклася, що знищу це чортове озеро! Ціле життя чекала на це!

— От воно що! Та ви як дурними були, то такими й залишились! Пара старих калош! — Пан Василь вирвав руку з чіпкого жіночого захвату та пішов геть від Захланських.

У бібліотеці, як завжди, було тихо й пахло книжками, проте Дзвінці чувся не тільки запах старого паперу, а й усього, що на ньому було написано: розпеченого