Читати книгу - "Дев’яноста хвиля міграції"

— Стуй, курва! — збоку я побачив прикордонника. Той намагався вхопити мене за куртку.

Я сіпнувся вбік і помчав по мосту. Поруч, ззаду й переді мною бігли цигани. Мабуть, збоку це насправді мало страшний вигляд — картата юрба змітала польську поліцію. Якась фура різко загальмувала, щоб не наїхати на жінок, розвернулася впоперек і перекрила частину мосту. Один циган стрибав по капотах легковиків. Усе змішалося. Ніч. Світло від прожекторів на мосту. Вищання гальм та клаксонів. Цигани знали, що досить затриматись на мить, і німці встигнуть перекрити автобан з іншого боку. Здавалося я не біг, а летів уперед. Діставшись крайньої опори мосту, я побачив метрів за тридцять попереду німців.

— Хальт! — пролунало звідти.

Я рвонув убік. Переді мною вищилася сітка, яку напевно спеціально натягли з боку мосту. Погляд униз. Ага, річка вже позаду, внизу земля. Високо, чорт.

— Хенде хох! — почулося ззаду.

Я, не роздумуючи, поліз на сітку. Рвучко перекинув тіло через неї і стрибнув униз у темну прірву.

— Швайне, — пролунало десь угорі.

Потому я зіткнувся з землею — і все навколо закружляло у хороводі. «Головне — не втратити свідомість», — майнуло в голові. Однак тіло перестало слухатися — і я провалився у пітьму.

— Er ist tot?

— Nach meinem atmet.

— Wie sie belästigt haben, die Zigeuner.

— Er nicht der Zigeuner, er aus Ukraine. Los, steige hinauf[— Він мертвий? // — По-моєму, дихає. // — Як вони набридали, ці цигани. // — Він не циган, він з України. Давай, залазь.].

Я трохи відкрив одне око. Наді мною стояло двоє чи то прикордонників, чи то поліцейських. Один тримав у руці мій паспорт і світив у нього ліхтариком. У цей момент інший торсав мене за плече. Я поворухнувся й застогнав.

— Du kannst aufstehen[— Ти можеш встати?]? — щось спитав у мене один із них і простягнув руку.

— Ніхт ферштейн, — видавив я з себе, піднімаючись. Тіло ломило, неначе мене переїхали катком. Окрім того, я відчував, що розбив обличчя.

— Швайне, — сказав той, що світив ліхтариком, і поклав паспорт собі в кишеню.

Боліло ліве коліно. Глянувши вгору на міст, я зрозумів, що насправді ще добре відбувся. Стрибав я десь із рівня четвертого поверху. Добре, що хоч земля була глиниста та ще й розмита дощем.

Обпершись на плече поліцейського, я дошкандибав до їхньої машини. Там чекав третій. Мене притулили до мікроавтобуса й обшукали. Все з кишень переклали у мій рюкзак. Щось питали, однак я лише крутив головою і промовляв завчену заздалегідь фразу:

— Ніхт ферштейн. Іх браухе айне дольметчер. (Не розумію. Потрібен перекладач.)

Усередині мікроавтобуса сиділи ще троє мені незнайомих циган. Я через біль їм посміхнувся. Мені надягли кайданки, і машина рушила. Ох, не такою я уявляв свою появу в Німеччині.

Поліцейська дільниця, куди нас привезли, виявилася досить великою, двоповерховою. У дворі росли ялинки, а збоку я помітив клітки з величезними вівчарками. Пізніше я дізнався, що тут, власне, і поліція, і загін, що патрулює кордон, розшукуючи таких, як я, і кілька десятків камер для затриманих на час попереднього дізнання.

Мене завели в якусь кімнату і змусили зняти весь одяг. Його ретельно ще раз обдивилися й забрали. Я залишився геть голий. Добре хоч тепло. Потім прийшов лікар, який поводився зі мною, неначе з худобою, навіть не розмовляв. Найперше, він роздивився мою дупу (як я зрозумів, він перевіряв, чи не сховав я там щось заборонене). Потому змусив відкрити рота й заглянув туди. Інколи втікачі чіпляли нитку до зуба і до того, що хотіли сховати, і ковтали речі. Задоволений побаченим, лікар нарешті звернув увагу на моє обличчя та синє розпухле коліно. Помацавши ногу, він щось записав собі в блокнот і пішов на вихід із камери.

— Іх браухе айне дольметчер! — крикнув я вслід, і додав: — Перекладача поклич, суко!

Мені здалося, що лікар зрозумів останнє слово. Він вийшов, і двері камери зачинилися…

Через деякий час до камери зайшов поліцейський. Він приніс мою нижню білизну, светр, черевики та чиїсь чужі штани.

— Шпрехен зі дойч? Ду ю спік іглиш? Парле ву франсе? Чи в’є пан полску? — він методично повторював питання, звертаючись до мене.

О! Польську я знав. Принаймні настільки, щоб спитати, де поділися мої штани.

— Офіцере, віддайте брюки.

— Неможливо. Вони вимазані глиною. Ви не можете перебувати в них у камері. Чекайте тут, через деякий час приїде перекладач і вас викличуть на допит. Якісь побажання?

— Я хочу пити, і в мене болить коліно.

— Лікар не виявив перелому. Зараз вам принесуть їжу. Якщо буде щось потрібно, наприклад, у туалет, натисніть кнопку біля дверей.

— А курити тут можна?

— Поки що ні, — двері за полісменом зачинилися. Я почав вдягатися.

— Прізвище, ім’я, рік і місце народження?

Я сидів у чималому кабінеті для допитів. Навпроти німець друкував мої відповіді з перекладу жіночки похилого віку, яка сиділа з тильного боку столу.

— Вас звинувачують у свідомому порушенні кордону Німеччини, — перекладач звела на мене погляд. — Ви розуміли, що порушували закон?

Аж раптом, не міняючи інтонації, вона додала:

— Кажіть, що ви випадково, що ви не знали, що порушуєте закон. У такому разі вас просто викинуть за межі країни. Інакше є всі шанси сісти до в’язниці.

— Я не знав, що порушую закон. Спитайте в офіцера, чи можна курити?

Пані спитала, той кивнув головою і