Читати книгу - "Дев’яноста хвиля міграції"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я не встиг згрупуватися й добре забив ноги та лікоть. Підвівся і, шкутильгаючи, кинувся з подвір’я! Десь згори хати чулися матюки Анчиного батька. Не озираючись, я побіг вулицею…
— Ти розумієш, що їй лише вісімнадцять років?! — очі Анчиного батька налиті кров’ю, а кулаки нагадували гирі, що здатні перетворити мою голову на безформну субстанцію. — Виродок! Прихав сюди, дівку зіпсував!
Мені хотілося сказати, що її зіпсували ще до мене. Однак мовчав. Щось казати в цій ситуації — було рівноцінно самогубству.
— Їй ще вчитися треба, а не цим займатися. Мені сорому не треба. А не дай Боже — дитина, що тоді?
Я й далі мовчав. Головне — не вивести здорованя з рівноваги. Добре, що він хоч додумався викликати мене з дому, а не з’ясовувати стосунки у Сташека.
Анка добряче дістала по пиці. Проте, здійнявши руку на доньку, батько трохи спустив пар.
— Що мовчиш?
— А що казати?
— Якщо чутки вже пішли, одружишся. Нікуди не дінешся. Зрозумів?!
Оце номер. Анка взагалі-то — непогана дівка, однак одружуватися з нею після Пьотрека або ще когось у мої плани не входило. І що тоді? Сидіти з нею тут у селі?
— Гаразд, — відповів я, — буде, як ви скажете.
— Зятьок, курва мать, — здоровань востаннє зиркнув на мене з-під лоба й пішов додому.
Вечоріло. Я сидів на кухні. Поруч пан Сташек з дружиною та невісткою.
— Вибачте, що так усе сталося. Я то планував скоро їхати, але не думав, що доведеться тікати.
— Ох і Русман, ох і сучий сину, — засміявся Сташек. — Швидко ти. Туди-сюди, і вже втрапив у халепу. А може, таки одружишся?
— Припини, не чіпай хлопця, — вступилася Марта. — Йди хоч із дітьми попрощайся, я тебе підкину до Ополя, на станцію. До Ромека тільки не заходь, не засмучуй Дануту. Все вляжеться. Йди з Кубушом попрощайся.
— Бувай, німцю, — Марта поцілувала мене в щоку, і я знову відмітив, які в неї сумні очі, — гарний ти хлопець, Русмане, діти тебе люблять. Може, й залишився б. Хоча вольному — воля.
У руках я вже мав квитка на автобус до Вроцлава. Звідти на іншому мав дістатися кордону з Німеччиною. На мене чекало місто Губин, або Губен, як його називали німці. Я заліз в автобус і помахав рукою худорлявій постаті, що завмерла поруч зі сріблястим «Полонезом». За мить вона зникла, автобус повернув на дорогу.
Вроцлав мені сподобався. Принаймні той клаптик, що я розгледів між залізничним і автобусним вокзалами. Велике сучасне місто, до якого ходить потяг із Києва. Утім, затримуватися там не було сенсу. Ще через деякий час я виходив з автобуса в Губині. Чарівне лялькове місто на кордоні по обидва берега річки, що власне і є межею двох держав. У центрі — міст, яким у вихідні спритні німці ходять на польський базар, економлячи гроші. Роздивившись довкола, я зрозумів, що перейти кордон мостом не вдасться — прикордонники перевіряли документи в усіх, хто йшов із цього боку. Отож тут нічого не світить.
— Перевези до німців, — звернувся до таксиста, бо знав, що більшість із них цим промишляє.
— Двісті марок, — відразу ж відповів поляк і дмухнув мені прямо в обличчя цигаркою.
— Я подумаю, — сказав і відійшов.
У моєму становищі витрачати двісті марок було б дурницею. По-перше, я знав, що на тому боці доведеться швидко від’їжджати подалі від кордону, щоб не муляти очі підозріливим місцевим і прикордонникам. А по-друге, грошей я мав лише триста доларів. Я швидко пішов від таксиста, розуміючи, що той може вирішити заробити зайву копійку, здавши мене поліції. Купивши на вокзалі перепічку й примостившись на лавці, я, старанно пережовуючи, почав обмізковувати план подальших дій. Однак усе вирішилося само собою. Виручили цигани.
— Дядю, дай злотий! — наполегливо смикала мене за рукав куртки дівчинка років чотирьох.
Я прожував рештки смаженого тіста, витяг із кишені кілька мідяків і поклав їй у долоню. Одразу ж навколо мене зібрався увесь табір.
— Та немає в мене більше грошей, заспокойтеся, — намагався я перекричати юрбу жінок та дітей, які неначе метелики кружляли навколо мене. — Я з України. Самому б хто копійку дав, — це вже я до себе.
Коли до них дійшло, що я сказав, галас трохи вщух. До мене підсіла літня циганка.
— То до німців, значить… А навіщо?
— В армію йти не хочу.
— Ми сьогодні ввечері теж підемо по автобану. Можемо взяти із собою. Даси сто марок?
— Кажу ж, нема вже грошей взагалі!
Циганка подумала і, мабуть, таки повірила.
— Гаразд. І так візьмемо. Що більше людей, то більше шансів. Відпочивай поки. Я покличу.
— Гей-но, ромале, — прикрикнула на дітей, — не займайте хлопця!
— Як тебе звати? — звернулась до мене.
— Руслан.
— Руслан, так Руслан, хоча давай Рустем, щоб зручніше.
— Та як хочете, поляки мене взагалі Русменом називали.
Як цигани перетинають кордони — це окрема історія, яка заслуговує на детальне описання.
Домовившись заздалегідь, кільканадцять родин румунських, польських, українських або російських циган збираються в одному місці біля кордону. Вдень вони розчиняються в натовпі, щоб не привертати зайвої уваги. Коли всі з’їжджаються, чоловіки обирають місце для «штурму» кордону. Цього разу таким місцем утвердили автобан за три кілометри від міста. Подібні магістралі призначені лише для перетину машинами і вартують їх по три-чотири прикордонники на кожному боці. Коли стемніє, табір, зазвичай півсотні людей, не ховаючись, біжить просто на автобан. Юрба з чоловіків, жінок та дітей змітає все на своєму шляху. Звісно, декого ловлять. Спершу поляки. Потім на іншому боці — німці. Ще дехто потрапляє до рук німецької поліції в перші години після штурму, бо ті
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дев’яноста хвиля міграції», після закриття браузера.