Читати книгу - "Пiд крижаним щитом, Василь Павлович Бережний"

"А в Ника ж свiй погляд на це! - мало не прохопилася Вiра. - Нi, нi, не буду їй про нього..."

- Визначилось кiлька напрямкiв, але, здається, найперспективнiший давно вiдомий: теорiя синхронностi геомагнiтних явищ з активнiстю Сонця. Та це тебе, певно, не цiкавить.

- Чому ж? - обiзвалася Вiра. - Теорiя синхронностi - це дуже цiкаво. Я рада, що ти захопилася роботою.

- В мене є ще й iнше захоплення! - по-змовницькому пiдморгнула Клара. В дорозi я познайомилася з одним... Ураносом.

Вiра здивувалась:

- З яким Ураносом?

- Та це я так його прозвала за участь в експедицiї на Уран. Тепер вiн працює на Мiсяцi, часто перемовляється зi мною.

Клара розповiла про свого зеленоволосого попутника, згадала про його модель iсторiї людства. Поступово Вiра вiдчула ту саму Клару, яку знала ранiше. Майже ту саму, бо щось таки мiж ними пролягло. Розмовляючи, Вiра заздрiсно думала: i Ник за нею, i цей Уранос...

Пiсля того, як погас екран, пiдiйшла до дзеркала. З-пiд густих вiй на неї сяйнули синi, з темним вiдтiнком очi, здригнулися рожевi губи. Виставила наперед ногу, ще й притупнула.

- Дурнi! - нахмурила брови. - Дурнi! Чи ви послiпли? Але нiчого, я маю час... Тебе ж, Ник, я просто змушена вiднайти, ти ж не знаєш останнiх новин про поведiнку магнiтного поля!

IX

Никифоровi захотiлося їсти. Юнак нишпорив очима навколо, але нiчого їстiвного не бачив - густий лiс коли що й мав, то не виставляв напоказ. Дерева стояли цiлком байдужi до його переживань. Дуби дрiмали на осоннi, осики дослухалися до чогось, час вiд часу ворушачи зелено-бiлястим листом, берези купалися в сонцi i аж сяяли вiд утiхи. Стояла тиша, первозданна тиша з пунктиром пташиних голосiв. Слухав би її, бродив би в нiй, як у водi, але хотiлося їсти. Втiкаючи вiд цивiлiзацiї, Ник якось зовсiм про їжу не думав, бо з проблемою харчування досi нiколи не стикався. А тепер... Що ж тепер? Невже капiтулювати перед отими їстiвними плитками, якими кожного постачають пенати? Отими пакетами, що дихають на тебе смажениною чи нiжать твiй нюх м'якими ароматами динi або огiрка? Натиснув кнопку - i маєш. Культурно, смачно, поживно, i головне - легко, торкнися лише кнопки. А тут, у лiсi, кнопок нема. Юнак озирнувся й зiтхнув: нема! Ну й що? Все одно вiн не вклониться тим кнопкам! Хiба людство не вийшло з лiсiв? Змогли ж нашi пращури вижити? Не просто вижити, а, зростаючи, розвиватися, удосконалюватись. Адже той далекий шлях, що привiв сучасну людину до кнопок, починався у лiсових нетрях, на берегах рiчок i озер...

Ця рятiвна думка надала Никовi бадьоростi. Пiдвiвся, потягнувся до хрускоту в суглобах, зганяючи з себе сонливiсть. Вiн стане Первiсним Мисливцем, Первiсним Рибалкою, Первiсним Збирачем плодiв! Зрештою, це ж просто цiкаво, оригiнально - повернутися в лоно Природи, жити з нею в гармонiйному єднаннi!..

Рушив на пошуки їжi. З-за кущiв знадливо блиснув йому iлюмiнатором "Електрон" - мiсток до цивiлiзацiї. Никифор не зупинився: варто натиснути на кнопку... Але сама згадка про кнопку погнала його вiд апарата. I чим дужче йому кортiло повернутися до цивiлiзованого способу життя, тим швидше вiн iшов у лiсовi нетрi. Пройшовши з пiвкiлометра, наткнувся на стiну лозняка. Продертися крiзь нього не було нiякої змоги. Никифор подався в обхiд. Нарештi лозняк розступився, зазеленiв морiжок, а за ним засинiла невеличка латка води, далi - ще i ще. Озерця були дуже красивi - ну справдi як осколки велетенського дзеркала, розкиданi в травi, але Никифоровi було не до цього. Прозору воду буквально пронизували сизi спинки риб - ось що вiн помiтив! Яка то риба - карасi, окунi чи, може, щуки - вiн не знав; та навiщо йому це знати? Головне, що то - їжа. Калорiйна, поживна, смачна!

Роздягся i в рожевих трусиках забрiв у воду. Риба схарапудилася, сизi спинки замигали перед очима, вiн вiдчув м'якi поштовхи в ноги i засмiявся. Озерце малюсiньке, i iкати рибi нiкуди, а розвелося її тут тьма-тьмуща! Занурив руки по лiктi, розчепiрив пальцi i вхопив кiлька штук, але не втримав - вислизнули. Ще й ще водив руками, риба попадалася, але кожного разу легко вислизала, дивуючи його своєю спритнiстю.

Никифор випростався, втер пiт iз чола i безпорадно озирнувся навколо. Погляд його впав на одiж.

- Еврика! - вигукнув юнак, виходячи з води.

Узяв штани, позав'язував вузлом холошi - чом не рибальська снасть? Але навiть нею впiймав здобич не одразу: срiбнобокi карасi ухитрялися втiкати разом з водою. Але тепер перевага в грi була явно на його боцi. За пiвгодини вiн мав з десяток важкеньких карасiв.

Ну, гаразд, мiркував Никифор, риба є, але ж не їстимеш її сирою! Треба б пiдсмажити. Тiльки як видобувала вогонь первiсна людина? Тертям сухих паличок? Ну, в лiсi це не проблема...

Назбирав оберемок сухого ломаччя i розташувався на морiжку. Вибрав двi гладенькi гiлки, виламав цурупалки i почав добувати вогонь. Довший цурупалок, налягаючи грудьми, обiпер об землю, а коротким почав швидко i з притиском терти. Довго тер, пальцi добре нагрiлися, але жаданий вогонь не з'являвся. Скоро колiна йому занiмiли, руки потерпли, а вогонь вперто не хотiв показуватися. Стомившись, Никифор лiг горiлиць i бездумно дивився в небо. Потiм знову взявся видобувати вогонь, але вже iншим способом. Один цурупалок розчахнув, а другий, застругавши, поставив сторч i почав крутити долонями. В жолобку, де ввiрчувався кiнець палички, скоро почало тлiти, вже нiздрi вловлювали запах димку, але доводилося раз у раз перехоплюватися долонями, i за цю коротку паузу тепло встигало розвiятись, не дiйшовши критичної точки. Еге, думав Никифор, витираючи пiт, тут тобi не електронiка, тут м'язи мусять спрацювати максимально точно.

Крутив годину, не менше, поки в жолобку не затемнiлося i звiдти не знялася синя ниточка диму. Сталося чудо: зблиснув вогонь!

- О Живий Вогонь предкiв! - молитовно склавши руки, вигукнув на радощах Никифор. - Слава тобi, могутнiй i добрий!

Побачивши, що полум'я ось-ось охопить усi дрова, схопився i побiг