Читати книгу - "Вільшанські замальовки, Олександра Миколаївна Біла"

сказати про рівень навчання у Вільшанській школі та в 114 міста

Харкова, яку я закінчила. Вчилася я добре, на „відмінно” і у Вільшані в

класі нас було 5-6 учнів, яких теж можна було вважати відмінниками. А в

114 школі я була одна набагато краща від усіх у 9”а” класі, та навіть і в

9”б”, а потім і в 9-10 класах, (я не перебільшую, бачив бог). А ще 114-та

школа подарувала мені наставників, які відіграли значну роль в моєму

житті – це Чубарова Ася Кузмінічна, бібліотекар та вчителька, та

Шпалінський Владислав Вікторович – викладач літератури і мови, дуже

талановита людина, автор декількох цікавих книжок.

Отже, дід мій, Мартинець Іван Іванович пишався своїми дітьми і

казав: „ У мене п’ятеро дітей, якби й ще п’ять”. Про його дочок, а моїх

тіток я вже розказувала, а тепер трохи про синів, а моїх дядька Івана та

дядька Василя.

Іван Іванович Мартинець був людиною надзвичайною: красивий, гарний, стрункий. Всі хлопці у Вільшані були стрункі та худорляві, бо

багато працювали. Зараз як подивитися на наших депутатів, та й не

тільки, вагою більше 100 кг, то подумаєш , що тоді у Вільшані вони не

могли б навіть на вулицю вийти, бо їх би засміяли.

Іван Іванович був людиною працьовитою, все умів робити, а за

професією він був водієм півторатонки - шофером. Вантажна машина у

селі – це дуже важлива річ, треба було комусь привезти картоплю з

города або з базару, комусь сіно для корови з лісу, комусь дрова на зиму.

А коли весілля грали, а жених жив на одному кінці села, а наречена на

другому кінці, то без машини не обійтись. Іван Іванович всім допомагав, у Вільшані тоді жило 10 тисяч жителів. І мабуть кожному п’ятому дворі

Іван Іванович щось привозив.

Коли дядя Ваня одружився, то спочатку він з дружиною Вірою

Іванівною , родина якої була з хутора Зінківський, який знаходився десь

біля 2,5 км від Коржівки, проживали разом з сім’єю Мартинців у старій

хаті. Там у них народився син, Олександр Іванович, я за ним трохи

наглядала. Він також закінчив Харківський Університет і останнім часом

працював завідуючим кафедрою у комунальному коледжі. Після

народження сина молодій сім’ї почали будувати нову хату , далеко від

Коржівки, за Залосиком.. Знову вся сім’я допомагала, особливо багато

працював дідусь Іван Іванович. Ми з Віктором Львовичем носили

робітникам їжу на обід, далеченько було йти, але подорож приємна.

Бабуся готувала завжди борщ обов’язково з м’ясом та кисиль.

Вільшанські пагорби, сади, будинок школи, Коржівка – це

найдорожчі спогади в моєму житті, які надихали мене протягом цього

часу!

„Бо сонце сходить тільки там

Де вперше я його побачила”.

15.04 2021

Підготовка для розміщення в мережі Інтернет, Віктор Шкляр, 2021