Читати книгу - "Вільшанські замальовки, Олександра Миколаївна Біла"

варили куліш, діти бавились біля багаття. А потім співали пісні, і перша

пісня була козацька „Ой на горі та й женці жнуть”.

Особливою повагою користувалась криниця, яка стояла внизу в

Зеленому Гаї, вода в ній була надзвичайна.

Воду з неї виливали кожного року на початку літа, потім дядько

(не пам’ятаю вже його ім’я, на жаль) спускався в колодязь на вірьовці і

вичищав все сміття, а також прочищав джерело. Після цього виносили

стіл до криниці, дядько Михайло приносив свою гармошку, а тітка

Галька приносила пороги, які вона пекла найкраще. Випивали по чарочці, закушували пирогами, а потім співали, співали, співали та танцювали.

Криницю я запам’ятала назавжди, влітку, коли не було дощу, а

треба було поливати городину, мені треба було носити воду. Це було

нелегко, бо будинок стояв на горі, вниз ідеш з порожніми відрами, а

вгору – з повними. А відра були дуже великі, більше 20 л, зараз я навіть

не знаю, як я їх носила.

Внизу в Зеленому Гаю у нас жили дуже гарні сусіди, тітка Галька

Вівсяникова і в неї три сини і одна дочка. Так одного разу тітка Галька

бачить, що я по воду ходжу туди-сюди, та й каже: „Алко, чого ти так

багато води носиш, ти мабуть будеш діда з бабою купати?”. Бабуся за це

на неї трохи образилась.

А ще на самій горі вулиці Польової жила баба Лізка, у неї чоловік

був хворий, не вставав, та й вона була вже у віці. То бабуся мені казала:

„Піди й бабі Лізці принеси води”.

Коли вийдеш за вгород, то видно далеченько. Навкруги мальовничі

ярки, кожен з яких мав свою назву. Цегельня (там брали червону глину, дуже гарну і робили цеглу, з неї збудована школа і банк у Вільшані), далі

Гриценкове, Глибокий, Кругляк, Базилевське, Глей (там брали жовту

глину для стін будинків), Родинки.

А далі було видно ліс. Він теж мав свою назву – Хотич. Ліс

відігравав велику роль в житті Коржівки (так називався наш район в

селі), сім’ї Мартинців, а особливо у моєму. Влітку в ліс ходили по ягоди, гриби, по горіхи, а взимку – по дрова. Я пам’ятаю, як я несла в’язанку

дров, було важко, адже до лісу йти майже три кілометра. Рік чи два у нас

навіть був город у лісі, це виділили дідусеві, він деякий час працював у

лісі. Тоді кожний клаптик землі був зайнятий під сільськогосподарське

призначення, додаткова сотка під картоплю - то була радість для сім’ї.

В ліс ходили часто, там можна було когось зустріти. Тоді зустрічі з

незнайомою людиною не боялись. В лісі було три великі просіки через

весь ліс і ще багато стежинок. Вовків у лісі мов б не було, лисицю я

бачила 2 рази, а зайців багато. А була ще й зелена глина, яку брали в

Глибокому ярку. Її використовували для стін, спочатку жовту потім

зелену, а тоді білу крейду. Так білий колір тримався краще.

За гороскопом я люблю подорожувати, це продовжується все

життя, літаком, потягом, катером або пішки. В дитинстві оббігала всі

навколишні поля і в ліс ходила одна. Одного разу влітку пішла по гриби.

Було в лісі одне місце, де гарно росли білі гриби, це була ріденька

діброва, в якій росли дубки, а між ними трава,та трохи кущів. До нього з

початку лісу треба було йти ще біля двох кілометрів спочатку вниз, а

потім вгору. Ось я прийшла на це місце, назбирала багатенько грибів, майже повну кошолку і хотіла вже йти додому, та ось побачила ще один

гриб. Я йду до нього і раптом відчуваю, що хтось на мене дивиться. Ні до

цього, ні потім за все життя я більше не відчувала такого. Я дивлюся

трохи вбік від гриба і бачу гадюку, яка не лежить, а сидить і язик у неї

зверху. Вона дивиться на мене, я подивилась на неї, а гриб, звичайно, не

зірвала, та й пішла. Якби вона мене вкусила, то це могло б закінчитись

сумно., але, кажуть, гадюки не нападають, якщо на неї не наступити

випадково, або ще якось зачіпають.

З цим місцем пов’язаний ще один випадок. В дитинстві я читала

багато книжок, про це знали вчителі і мене хвалили. Книжки брала в

бібліотеці, яка знаходилась у центрі села.

Були такі випадки, що поки дійду додому, то й прочитаю ту

книжку, що щойно поміняла. Звичайно, зачитувалась повістями Миколи

Гоголя, особливо вразила „Ніч на Івана Купала”. Захотілось і мені зірвати

цвіт папоротника.. І от саме в таку ніч вже біля десятої години пішла я в

ліс. Йти треба було до лісу 3 км та ще в лісі кілометра 2. Папороть у

нашому лісі майже не ріс. (це в Карпатах її багато, і в російських лісах), але саме в тому місці, про яке я розказую, я бачила декілька кущів. Так от

я дійшла до лісу і вже зайшла трохи в ліс і помітила, що мене скрізь

оточує темнота і я папороть просто не побачу, бо її мало. Тоді я

повернула назад, прийшла додому і солодко заснула.

Я дуже любила збирати гриби. Це було не тільки цікаво, але й

приносило якийсь достаток. Гриби мене мабуть теж трохи любили, бо

коли ми ходили з подругами, то я завжди збирала найбільше. Правда, потім, коли я вже працювала в інституті Монокристалів, то була подруга

Світлана Киреєва, яку гриби любили ще більше. І, як казала Ріма

Вассерніс: „Білих грибів було мало і всі вони попадались Свєті”.

У Вільшані збирали тільки білі гриби та жовті, а ще підосичники, восени

– опенькі, а сироїжки, лисички і т. і. – то не гриби.

Надзвичайно смачна страва – смажені на домашній олії гриби з

картоплею. А ще бабуся варила борщ з грибами, а також гриби сушили

на зиму. Пам’ятаю, як одного разу ми пішли по гриби з дідусем. Від

просіки повернули в те місце, де повинні були рости гриби і розійшлися в

різні боки. А хвилин через 20 знов зустрілись, дід побачив у мене грибів

більше ніж півкошолки, а в нього на дні лежало декілька штук. Дідусь

тільки хмикнув та й пішов далі.

А ще в нашому лісі було одно надзвичайне місце – лісова поляна, вона знаходилась поміж двома лісовими пригорками. Влітку десь у липні

вона вся розквітала дивними ромашками – це був чудовий килим.

Я любила збирати букети, адже квітів було багато і в лісі, і в полі, це ще й жовті ромашки, і материнка, і звіробій, деревій та безсмертник. У

мене в душі назавжди залишився цей духмяний запах, п’янкий як вино, а

ще як навесні цвіли вишні, сливи, груші та яблуні.

Я дуже любила пташок, спостерігала за їхнім життям, багатьох пізнавала по голосу.