Читати книгу - "Вільшанські замальовки, Олександра Миколаївна Біла"

нічого не хочется”.

Дядько Іван потім казав, що бабуся і моя мама всю сім’ю

врятували від голоду.

Під час Голодомору ходили з сільради по хатах і забирали все

їстівне, з хати,, з клуні, з погреба. А був такий випадок.. Зустрілись

сусідки, й розмовляють про те, що була „продразверстка” і все забрали, а

одна каже другій: „А я зробила розумно, сховала мішок квасолі на

горищі”. То на другій день до неї прийшли і забрали ту квасолю.

Я вже казала про те, що мати мене кинула, коли мені було три

місяці. Мене виховала бабуся, Софія Пантелеймонівна. Звичайно, мати

свою дитину не кидає, але в моєї матері для цього, мабуть , були певні

підстави. Я вже казала, що дідусь так постановив, що Віра Іванівна вийде

заміж, щоб її не забрали на війну (як медсестру, вона була медсестрою на

Фінській війні) або в Германію, і видали її за мого батька. А в моєї мами

тоді був хлопець, з яким вона дружила і його забрали на війну, там він

можливо й загинув (я про це не знаю). Отже моїй мамі випала доля вийти

заміж не за коханого, то й до мене було таке ставлення.

А тепер хочу згадати радісні, приємні сторінки мого дитинства, які

пов’язані зі святкуванням Нового року., Різдва та свята Василя.

Святкування Нового року було скромним – гарна вечеря та взаємні

вітання. А от Різдво відзначали з розмахом. Бабуся пекла пиріжки, а ми (я

з двоюрідними сестрами Кабачковою Любою та Галею) 6 січня після

обіду носили вечерю до усіх родичів і близьких сусідів. Недалеко від

Вільшани з того боку де ми жили знаходився хутір „Зіньківське”. Там

жив бабусин брат Павло, ми й до них носили вечерю, хоч йти туди може

два кілометри, але погода була завжди непогана і снігу багато не було.

Ми приносили родичам вечерю – пироги, а може й ще щось, а вони

віддячували нас цукерками та печивом. Й досі згадую, які смачні пироги

пекла бабуся, з м’ясом, капустою, сиром та квасолею з маком.

А на Різдво ходили колядники із „Звіздою” і співали таку пісню:

„Ой, Василько коника сідлає,

Його батечко вийшов тай питає:

„Ой, Васильку, Васильку,

Що думаєш гадаєш?

Синочку мій!

„Ой, батечку, що тобі до того,

Сідлаю коня вороного

Ой сідлаю я коня, та й поїду до царя

Добиватися чина

Хоч я чина не доб’юся так розуму наберуся,

Батечку мій!”

На Різдво ходили в церкву, у Вільшані до революції було три

церкви, дві кам’яні у центрі ( одна Покровська, казали дуже гарна) та ще

одна дерев’яна Миколаївська, далеко від центра, вона, дякувати богу, збереглась ще й досі. Про неї писав Таранушенко в своїй книзі

„Архітектурні пам’ятки України”. А про Миколаївську церкву ще одна

цікава згадка. В церкву бабуся ходила і мене брала з собою на Різдво, па

Паску, Зелену неділю, Яблуневого Спаса і т.д. На Різдво і на Паску йшли

пізно ввечері і стояли в церкві всю ніч, молилися, а ми діти гралися на

подвір’ї.

Покровську церкву й ще одну зруйнували після революції. Кажуть, Покровську церкву важко було зруйнувати, навіть привозили для цього

гармати.

Свято Василя 14 січня відзначали щедруванням, піснями, щедрим

вечором і кутею.

А ще я хочу розповісти про Вільшанську школу. Будова її

знаходилась недалеко від центру на пагорбі, де сходились річка Лосик та

Нецвітай, складена була з червоної цегли, глину добували в ярку

Цегельня. Школа була двоповерхова, але не дуже велика, всього десь біля

десяти кімнат, але стелі були не менше трьох метрів. І вікна високі та

широкі, далеко було видно.

Не можу не згадати своїх вчителів, першу вчительку Галину

Семенівну Лабунську, директора школи Змій Івана Івановича та його

дружину Тетяну Іванівну вчительку, а ще піонервожату Тамару

Михайлівну. Вчителі мене дуже любили, я прийшла в 1-й клас вже вміла

читати й писати, то вчити мене було не важко. У мене й досі збереглась

книжка Олександра Пушкіна „Капітанська донька” з написом Галагурі

Олександрі за організацію вечора, присвяченого 145-річчю Тараса

Шевченка. У Вільшанській школі вчилися видатні люди: Володимир

Маслійчук – письменник та історик, Григорій Дмитрович Коваленко –

директор інституту екології, Станіслав Петрович Мовчан – радіофізик, в

університеті ім.. Каразіна вперше організував клуб веселих та кмітливих, декан факультету в Університеті народного господарства та інші.

Я дуже любила Вільшанську школу і мене там любили. Я

пам’ятаю, як бабуся привела мене до 1-го класу. А коли до дев’ятого

класу треба було переїздити до Харкова, так склалася доля, то вчителі

прохали моїх рідних залишити мене у Вільшані й казали, що допоможуть

мені вступити у вуз далі вчитись.