Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

Мені дуже часто сниться, що я сіла не в той автобус чи поїзд.  Я не вмію тлумачити сни, та й не дуже вірю у правдивість різних там сонників. Однак цей сон повторюється періодично у різних варіаціях —  і увесь час він пов’язаний з транспортом. Найчастіше виходить так, що я, вже коли автобус чи потяг починає рухатися, помічаю, що їду не туди. Або ж за вікном взагалі  зовсім незнайоме місто. І якийсь час я вагаюся — попросити водія зупинитися і вийти, щоб якось шукати  правильний шлях, чи продовжувати їхати далі з розрахунку,  що кудись там доберемося, а тоді подивимося, що робити далі. І найчастіше у цих моїх снах за вікном осінь чи зима, настає ніч, навколо якісь чужі і дивні люди, а я зовсім сама, і в душі панують страх та водночас повна безнадія. Ти знаєш, що нічим хорошим ця мандрівка не закінчиться, і все одно слухняно дозволяєш везти себе по незнайомому маршруту, стривожено вглядаючись у краєвид за брудною шибкою — раптом промайне хоч якийсь знайомий орієнтир? Прагнеш зачепитися, вибратися з полону, немов ті діти із казки, які сипали на стежку хлібні крихти, аби знайти дорогу додому. Але вони не знали, наївні, що ті  крихти склюють птахи…

Щось я відволіклася від своєї розповіді, у мене таке буває. Коли раптом ще  подібне трапиться, не соромтеся, кажіть — Ліно, нам нецікаві твої рефлексії, давай краще про любов. І я розповім, звичайно…

Здається, я вже згадувала, що закінчила універ з червоним дипломом, і мені пропонували залишитися на кафедрі та вступити до аспірантури. Але я відмовилася — тому що мій чоловік не бажав переїздити до іншого міста, а жити окремо — то було б дуже дивно. Ми ж сім’я, маємо бути разом у горі і в радості, і далі за текстом.

Тому я знайшла роботу у рідному містечку. Влаштувалася менеджером у туристичне агентство. Мені там сподобалося — молодий колектив, демократичний шеф, непогана зарплатня, а ще приємно було, бо до нас приходили люди за радістю — яскравими емоціями, подорожами, новими враженнями. Для мене взагалі дуже важливі почуття людей, з котрими доводиться спілкуватися — мабуть, я з тих, кого називають емпатами. У реанімації чи там службі ритуальних послуг я б не змогла працювати. А тут, образно кажучи, продавала людям здійснення їхніх мрій, і сама трішечки почувалася щасливою. Хоча я за всі роки, що там працювала, так сама й не вибралася нікуди. Навіть в Карпати чи в Одесу до моря. 

Ми вирішили придбати власне житло. Вибрали симпатичну двокімнатну квартиру в гарному районі, оформили іпотеку. Тішилися, як діти. Власне, про дітей — Юра їх категорично не хотів. Вірніше, вони були в його планах, але десь, колись, у туманному майбутньому.

В принципі, я сама була такої ж думки. Куди поспішати, треба спершу пожити для себе, той же кредит виплатити. А потім можна й думати про поповнення сім’ї. Однак батьки все частіше натякали, що от добре було б... ( і більше Юрині, аніж мої — моїм Марічка вже подарувала двох онуків-близнюків, тож їм поки що цього щастя вистачало). 

Мій чоловік же був пізньою і єдиною дитиною в сім’ї, та й сам уже розміняв четвертий десяток. Цілком зрозуміло, що його люблячі батьки тривожилися, чи встигнуть натішитися майбутніми онуками. Як водиться, у їхніх головах відразу виникали підозри, що це невістка-вертихвістка не бажає обзаводитися потомством, а може, не доведи Господи, в неї зі здоров’ям щось не так? Свекруха мені підсовувала візитку свого знайомого гінеколога та натякала про “біологічний годинник”, а я тихо лютувала з того, проте мовчала — бо мені було соромно зізнатися, що це їхній улюблений синочок комбінує по кілька засобів запобігання вагітності, щоб не стати, випадково, батьком. У чому була причина цього страху перед народженням дитини — я так і не зрозуміла. Не встигла.

***

Він працював у будинку культури недовго, швидко покинув і хор, і свою кар’єру ведучого та подався в бізнесмени. Разом із другом відкрили невеличку продуктову крамницю. 

Я його відмовляла від цього рішення — бо ж таких магазинчиків-вагончиків із стандартними наборами товарів у місті  багато, на кожному кроці чергова “Наталка” чи “Світлана” ( добре хоч, вони з Павлом своє “дітище” назвали не жіночим ім’ям, а з претензією на оригінальність — “Полустанок”). 

Наводила за приклад Юриного колегу, котрий продовжував працювати все там же — ніс культуру в маси, а у вільний від роботи час “халтурив” як тамада на весіллях та різних хрестинах-ювілеях і заробляв цим заняттям досить пристойні гроші. Але Юра мені відповів:

 — А ти чому відмовилася від тієї пропозиції з “полуничкою”? Там теж обіцяли гарно платити!

Про “полуничку” — то був сайт з різними еротичними історіями та фотосесіями, власник якого шукав авторів-копірайтерів ( а я тим підробляла, і досить успішно). Але от про будівельні матеріали чи дитячі іграшки я могла писати рекламні статті, а  у випадку з “гаряченькими” історіями на мене нападав ступор. Тому, спробувавши для себе створити кілька “шедеврів”, я відразу їх видалила і  більше туди не заходила. 

 — Це просто не моє, — відповіла я. — Мені бридко таке писати.

 — Чому, там же не вказано твоє ім’я? Станеш якоюсь “Леді Інкогніто”...

 — Ти так наполегливо мене сватаєш бути творцем порнографії!

 — Так само, як ти змушуєш мене виступати в ролі клоуна для п’яного натовпу! Все, закрили тему. У мене серйозний бізнес!

Та його “серйозний бізнес”  накрився мокрим лантухом, коли за кілька будинків від “Полустанку” спорудили великий супермаркет, і всі жителі нашого міста, здивувавшись такій чудасії, кинулися за покупками туди. Маленькі продуктові крамнички, не витримавши жорсткої конкуренції, луснули, як мильні бульбашки…

Але Юра з Пашою не здавалися — вони переобладнали колишній магазин під маленьку затишну кав’ярню, і навіть якийсь час справи у них  йшли добре. До цього клятого дві тисячі двадцятого року із його пандемією та карантином. Під час карантину “Полустанок” уже остаточно наказав довго жити. Як і моя туристична агенція.