Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

І лише я відчувала себе ненормальною та зіпсованою. На повну силу вигиналася, відчуваючи стікаючу вологу, бажаючи зненавидіти за приниження і не маючи на це сил. Хотілося лише одного: відчути всередині цього чоловіка, відчути, як розряджається ком, що скупчився там.

Його руки опускалися нижче, водили по стегнах і животі, майже наближалися туди, де хотілося відчувати їх найсильніше, майже торкалися, змушуючи рухатися назустріч. Іноді він озвучував свої дії мені на вухо, викликаючи суміш сорому та нового припливу збудження.

– Вони бачать, як я торкаюся тебе ось тут, кішко... і теж хочуть. А ти, кішко? Чого хочеш ти?

Після кількох хвилин дражливих недоторкань Адран нарешті намацав розпечений клітор, потягнув. З мого горла вирвався стогін. Палець обвів вульву. Думки затьмарилися одним єдиним бажанням. Я знову застогнала, спробувала звести ноги.

– Чого ти хочеш? – хвилюючий шепіт, і крім нього довкола все перестало існувати. І глядачі, і майбутнє відступили кудись далеко, а тут і зараз залишалося лише шалене бажання погасити пожежу.

– Ти знаєш, – прошепотіла я у відповідь.

– Ні. Скажи, – самовпевнений погляд людини, яка знає собі ціну.

І мені теж, мабуть, але це не мало значення.

– Від цього залежить твоє майбутнє, – раптом додав він. Що я повинна робити? Сподобатися?

– Тебе, – пробурмотіла я, як у тумані, не зовсім розуміючи, яке саме майбутнє і від чого залежить.

– Гучніше. Кричи.

– Не можу більше! – я б і хотіла закричати, та голос зривався в хрипкі нявкаючі звуки.

– Не розумію, чого ти хочеш, кішко? – Дрон змушував мене скоритися, вимовити це вголос. Мабуть, такий ритуал? І якщо я скажу, він, нарешті, дасть палаючому збудженню вийти?

– Хочу тебе! – я чесно спробувала крикнути, але в останній момент зніяковіла. Хоча у цьому залі й так має бути все чутно! Але Адрана такий варіант не влаштував:

– Проси.

Якби я могла встати і піти, то неодмінно схопилася б, не забувши пройтися кігтями по нахабному обличчю. Але я лежала так само прив'язана, і не могла навіть сама до себе торкнутися, від чого стегна часто рухалися, бажаючи хоч щось відчути.

Пожежа вже пульсувала по всьому тілу, я не відчувала нічого, крім запаху збудження. Як він може терпіти, коли  я вже не витримую! Але просити?! Обійдеться! Хоча це й означатиме наш виграш.

А далі? Я не знала, чого хочу більше – дати Адрану виграти, здобувши довгоочікувану розрядку, або отримати над псом хоч таку перемогу. І не уявляла, що для мене вигідніше.

Дрон знову потягнув пальцями за соски, вириваючи стогін. У тумані бажання я не помітила, як Ватажок піднявся, побачила вже, коли він опинився попереду мене, хижо розглядаючи.

– Я хочу її, – промовив старий.