Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

Я злякано поглянула на Адрана, що нахилився з іншого боку. Здавалося, в його очах блиснула крижана ненависть, але він схилив голову, відходячи. Повів рукою:

– Звісно, батьку.

Ні! Ти не можеш так зі мною вчинити!

Не знаю, як я не закричала цього вголос. Напевно, спрацював інстинкт самозбереження: всім відомо, що буде, якщо сказати таке Ватажку. Кажуть, він може вимагати будь-яку жінку зграї, і ніхто не наважиться відмовити.

Я знову замулялась, приймати млявий стручок пересиченого дідуся зовсім не хотілося, тим більше, що пов'язка на стегнах Адрана недвозначно виявляла і його збудження.

Одразу ж накотило усвідомлення, що я лежу абсолютно безпорадна перед зграєю розпещених псів, мабуть, повернутих на сексуальних розвагах. І вони балуватимуться, розважатимуться, а то й пройдуться всі по колу...

Ватажок задоволено усміхнувся, розчинив халат, під яким нічого з одягу не виявилося. Стручок виглядав не таким уже й млявим.

Посунув мене до себе, натягнувши кріплення, і різким поштовхом увійшов туди, де все горіло в очікуванні. Зробив ще кілька рухів у якомусь своєму, чужому мені ритмі, швидше дратуючи, ніж задовольняючи. Різко вийшов.

– Вона не незаймана!

Звісно, не незаймана! Цього року якраз встигла побувати на березневих гуляннях, тільки ніхто не спромігся запитати! Може, відпустили б?

Він глянув на мене з такою відвертою зневагою, що я відчула себе ледь не повією. Хоча, а хто я тепер, у їхньому палаці?! І того гірше, взагалі рабиня.

– Дивно, а пахне як незаймана, – озвався Адран, заходячи спереду і оглядаючи моє лоно.

– У казарми її, нехай воїнів розважає! – махнув рукою Ватажок, падаючи назад у крісло. Одна з наложниць одразу засунула голову йому під халат і почала пестити губами ображений чоловічий орган.

Двоє охоронців наблизилися, розкрили кріплення, звільняючи мої руки та ноги. Внизу живота все ще сновигало відлуння збудження, але страх тепер знову переважував.

– Батьку, – виступив уперед Адран. – Я беру її собі.

Ватажок гидливо підняв брову:

– Навіщо вона тобі?

– Хочу погратися.

– Проси, – дозволив старий.

Адран підштовхнув мене вперед і вниз:

– Не чула? Проси!

Я опинилася навколішки перед Вожаком. Його наложниця, кинувши на мене невдоволений, неприязний погляд, відсунулася, звільняючи головну цінність зграї. Чи я ще повинна просити дозволу стати іграшкою його сина?!

А що мені лишається? У казарми мужиків розважати? Я подивилася на Адрана, але він був надто неприступним. Біля стіни передсмакуючи скалився охоронець, якому дісталося від моєї п'яти. В очах Берта також читалися однозначні плани на мене.

Глянула на Вожака, той зробив нетерплячий рух, маючи намір махнути рукою, і я поспішила схилитися. Пес дери, сподіваюся, обрала найменше з зол!

– Прохаю, – промовила.

– Чекаю, – невдоволено промовив Ватажок.

Я озирнулась на Адрана, той ледь уловимо хитнув головою, і я чітко зрозуміла, чого від мене чекають. Пес дери, я ніколи цього не робила!

Підсунулася ближче, взяла губами знову затверділий чоловічий орган. Лизнула кілька разів. Від ватажка пахло псиною, справжнісінькою, ні з чим не сплутати. Одна з причин, через які наше з псами взаємне тяжіння рідко переростає у щось більше. Смердимо ми одне для одного.

Ні, ватажком від нього теж пахло, і силою, і навіть залишками сексуальності – мабуть, свого часу він був на висоті. Але з п'янким смаком Адрана, якого я продовжувала бажати незважаючи ні на що, не йшов у найменше порівняння.

Та тільки зараз на кон стояло моє життя. І я постаралася зосередитися на мізерних приємних запахах, які ще залишалися в ньому. Продовжила рухи язиком, злизала краплю, що виступила, лизнула стовбур. Взяла до рота головку.

Ватажок судорожно вдихнув, схоже, мої невмілі спроби його тільки сильніше збудили. Ну хоч не розлютили. Натиснув руками на голову. Я стискала міцніше губи, підлаштовуючись під його рухи і вмовляючи себе, що доведеться все проковтнути. Головне не принюхуватись. Але він різко вийшов, наложниця встигла зорієнтуватися і перехопити рукою панове господарство, допомагаючи вилити насіння на моє обличчя.

– Дозволяю, – озвався старий, знов чогось чекаючи.

– Дякую, – сказала я, подумавши.

Зрештою, досить швидко і не так вже й страшно відбулася. Після пережитого жаху, що пустять по колу, взагалі дрібниця. Нехай потішиться на старості років, аби мене більше не чіпав.

Ватажок недбало вишкірився. Я підняла долоню, збираючись витертися, проте сильна рука мого придбаного... – не господаря ж, сподіваюся? – перехопила її, допомагаючи підвестися, але й не дозволяючи витиратися. Хтось із охоронців накинув мені на плечі напівпрозорий балахон.

Адран уже був у халаті – такому ж, як у батька, може, менш екзотичному.

– Ти програв, Дроне, – промовив Дейк.

– Твоя скоріше помре, аніж збудиться, – зневажливо кинув Адран.