Читати книгу - "Орхідей для міс Блендіш не буде, Джеймс Хедлі Чейз"

Вони обережно випили: Бейлі похлинувся, а Райлі та старому Сему якось таки вдалося проковтнути пекучу рідину.

— Нам би чогось пожерти, Джонні, — сказав старий Сем, витираючи рот рукавом. — Вмираю з голоду.

— Візьми собі, — озвався Джонні. — Там, у горщику на плиті.

Старий Сем пішов до плити.

— Даремно ти, Райлі, викрав дівку, — сказав Бейлі. — Нам слід було прикінчити її на місці. Едді розбовкає все Ма Ґріссон, а вона пошле за нами Спритника.

— Заткнися! — люто гаркнув Райлі.

Джонні заціпенів.

— Кого? Спритника Сліма? Він теж у цьому замішаний? — спитав він.

— Та він сам не знає, що меле, — відповів Райлі.

— Не знаю? — озвався Бейлі й поглянув на Джонні. — Дорогою ми напоролися на Едді Шульца. Той бачив дівчину і неодмінно докладе про це Матусі Ґріссон.

— Якщо в цьому Слім, то я виходжу з гри, — сказав Джонні, знову присуваючись до рушниць.

Райлі вихопив револьвер 38-го калібру.

— Тримайся подалі від рушниць! І чхав я на Сліма Ґріссона — він нам не завадить!

— Слім дуже небезпечний, — тривожно озвався Джонні. — Я знаю вас, хлопці, і знаю, що ви не такі вже й погані. Але в Слімові Ґріссоні нема нічого хорошого. У нього нутро прогниле.

Райлі сплюнув.

— У нього дірка в голові, — пояснив бандит. — І він ненабагато мудріший за ідіота.

— Можливо, й так, але він убивця, причому вбиває ножем. А я не люблю хлопців, котрі пускають у діло ножі.

— Та годі вже, — сказав Райлі, — краще поїжмо.

Старий Сем вже розкладав на тарілки якесь вариво.

— Це якась тухлятина — відгонить дохлою кішкою, — пробурмотів він. Тоді відібрав трохи місива і наклав у вільну тарілку. — Віднесу дівчині. Їй слід трохи поїсти.

— Боюся, що це буде не до вподоби її витонченому смакові, — вишкірився Райлі.

— Усе ж краще, ніж нічого, — озвався старий Сем.

Він узяв їжу, піднявся нагору й увійшов до тьмяно освітленої кімнати.

Міс Блендіш сиділа на краєчку ліжка і плакала. Коли старий Сем увійшов, дівчина підвела голову.

— Ось, з’їжте хоч трохи, — ніяково сказав він. — Вам стане краще.

Від запаху протухлої їжі міс Блендіш стало недобре.

— Ні... дякую. Не можу.

— Воно трохи смердить, — наче вибачаючись, сказав старий Сем, — але вам треба хоч щось з’їсти.

Він поставив їжу на столик. Поглянувши на брудний матрац, старий Сем похитав головою.

— Присягаюся, це не те, до чого ви звикли, міс. Спробую знайти для вас щось краще.

— Дякую, ви дуже добрі до мене, — вона завагалася і, стишивши голос, сказала: — Чи не могли б ви мені допомогти? Якщо зателефонуєте батькові й скажете, де я, він вам добре віддячить. Будь ласка, допоможіть мені!

— Не можу, міс! — сказав Сем, задкуючи до дверей. — Я надто старий, аби створювати собі клопоти. Ті двоє, що зі мною, дуже погані хлопці. Тому я нічого не можу зробити для вас.

Він вийшов, зачинивши за собою двері.

Райлі та Бейлі саме вечеряли, і старий Сем приєднався до них. Коли вони покінчили з їжею, Райлі підвівся.

— Це — найогидніше, що я коли-небудь їв у своєму житті, — сказав він і глянув на годинник. Було п’ять по дев’ятій.

— Піду зателефоную Анні. Вона вже, певно, непокоїться.

— Та не обманюй себе із тією Анною, — озвався Бейлі. — Гадаєш, її обходить, де ти?

Він звівся на ноги і підійшов до вікна.

Райлі назвав телефоністці номер Анни. Після невеличкої паузи та взяла слухавку.

— Привіт, мала! — сказав він. — Це Френкі.

— Френкі! — голос Анни був такий пронизливий, що троє чоловіків теж його почули. — Куди це ти запропастився, виродку? Ти що, вирішив, що на мене можна начхати? Чи ти думаєш, що мені подобається спати самій у твоєму ліжку? Де це ти? І що робиш? Якщо ти з іншою жінкою, то я тебе вб’ю!

Райлі вишкірився: було приємно знову почути голос Анни.

— Заспокойся, серденько! — сказав він. — У мене тут робота — чи не найбільша за увесь час, — і я нарешті зможу загребти чимало грошенят. Віднині ти ходитимеш у норкових манто, Анно! Я дам тобі стільки грошей, що сама Гаттон[1] виглядатиме поруч із тобою якоюсь злидаркою. Послухай-но, я зараз у Джонні — ну, це по той бік роздоріжжя...

— Райлі! — голос Бейлі задзвенів від жаху. — Вони приїхали! Дві машини — це банда Ґріссонів!

Райлі пожбурив слухавку і кинувся до вікна.

Два авта під’їхали до їхнього «Лінкольна». Звідти вилізло кілька чоловіків, які попрямували до хатини. Райлі впізнав серед них кремезного Едді Шульца.

— Іди нагору і залишайся з нею, — різко розвернувшись, звелів він Джонні. — Пильнуй, аби вона там мовчала. А ми поки що займемся цими птахами. Ну, рухайся!

Він підштовхнув Джонні до сходів, і вони разом увійшли в кімнатку міс Блендіш. Та лежала на ліжку. Коли вони увійшли, дівчина здригнулася.

— Там, на вулиці, зараз є хлопець — вірна для тебе погибель, — сказав їй Райлі, обличчя його спітніло та перекосилось від страху. — Коли хочеш жити, сиди тихо. Я спробую обдурити його, але якщо він здогадається, що ти тут, то тобі залишиться хіба що молитися.

Але не ці слова змусили її похолонути, а біла маска смерті на його обличчі та невимовний жах в очах.

5

Райлі стояв на балконі і дивився на групу чоловіків, які також не зводили з нього очей. Серед них був Едді: руки в кишенях, чорний капелюх насунутий на очі. Флінн відійшов трохи вбік — руки теж у кишенях, очі холодні та насторожені. Воппі й Док Вільямс стояли біля вхідних дверей і палили.

Але всю свою увагу Райлі зосередив на Слімові Ґріссоні. Той сидів на краєчку стола, втупившись на носки своїх брудних черевиків. Він був високий, худий, з одутлим обличчям. Напіввідкритий рот і пусті скляні очі надавали йому дебільного вигляду, але за цією маскою кретина приховувалося безжальне, жорстоке нутро.

Минуле Сліма Ґріссона було типовим для патологічного вбивці. У школі він вчився погано і не проявляв жодного інтересу до книжок. Ще змалку відчував гостру потребу у грошах. Слім мав садистські