Читати книгу - "Орхідей для міс Блендіш не буде, Джеймс Хедлі Чейз"

Його мати — Матуся, чи то пак Ма Ґріссон — відмовлялася вірити, що щось не так з її синочком. Вона знайшла йому роботу в більярдній, де він мив склянки. Там він і злигався з торговцями контрабандним спиртним. Він трохи поспостерігав, як ті маніпулюють зброєю та товстими пачками купюр. Тоді придбав пістолет. Перше вбивство він скоїв цілком автоматично. Слім врятувався втечею, і два роки мати нічого про нього не чула. Повернувшись додому, він частенько похвалявся, скількох убив за час своєї відсутності. Надивившись на це все, Ма Ґріссон вирішила зробити синочка ватажком банди. І взяла його освіту у свої руки. Вона добряче помуштрувала його перед першою серйозною справою, обговоривши найдрібніші деталі. Це нагадувало дресирування мавпи. Коли їй нарешті вдавалося вбити йому в голову те, що було потрібно, то воно осідало там намертво. Матуся підшукала для його банди ще кількох зірвиголів. Так в ній опинився Флінн, що відсидів чотири роки за пограбування банку. Ще був Едді Шульц, колишній охоронець одного із босів мафії, а також Воппі, тямовитий зламник сейфів, та Док Вільямс — старий хірург, якого виключили зі списку лікарів і котрий був радий отримати хоч якусь роботу.

І над усіма цими покидьками вона поставила свого сина. Формально вони визнавали Сліма своїм ватажком, хоча справжнім їхнім босом і мозковим центром була Ма Ґріссон. Без неї синочок був би цілком безпомічним.

Райлі смертельно лякало це вертке створіння. Він схопився за лацкани піджака, неначе демонструючи свою нездатність до опору, і нерухомо стояв, дивлячись на чоловіків унизу.

— Привіт, Френкі, — сказав Едді. — Ото, гадаю, ти здивувався, побачивши мене знову!

Райлі повільно зійшов сходами вниз.

— Привіт! — відповів він хрипким голосом. — Так і є — не сподівався знову зустріти тебе так швидко.

Він став поруч із Бейлі, котрий на нього навіть не глянув.

— А де та шикарна курочка, що була з тобою? — поцікавився Едді.

Райлі спробував опанувати себе й зібратися з думками. Якщо вони хочуть виплутатися з цієї халепи та ще й врятувати свої шкури, він мусить обдурити цих типів, причому зробити це переконливо.

— Невже ти проїхав увесь цей шлях лише для того, аби глянути на неї? — спитав він, намагаючись говорити якомога природніше. — Ти ж не хочеш призначити їй побачення? Ото була б халепа — ми так втомилися від неї, що висадили по дорозі.

Едді кинув недопалок і розтоптав його ногою.

— Справді? А жаль! Хотів ще раз на неї поглянути. Хто то був, Френкі?

— Та так, одна дівиця, — відповів Райлі, — ти її не знаєш.

Він усвідомлював, що вся банда Ґріссонів, окрім хіба що Сліма, дивиться на нього холодними й похмурими очима. І в нього було моторошне відчуття, що всі вони знають про його брехню. Єдиний, хто не звертав на нього жодної уваги, був сам Слім.

— А ти часом не в «Золотому черевичку» її підібрав?

У животі Райлі раптом стало холодно й пусто.

— Що, ту маленьку аферистку? Ні, вона не буває в таких шикарних місцях. Ми підібрали її в барі Іззі. Вона була майже «готовенька», коли ми прихопили її з собою, щоб покататися й розважитися, — Райлі спробував видушити з себе усмішку, та вона радше нагадувала гримасу. — Але для забав вона вже не годилася, тож ми висадили її по дорозі.

Едді розреготався — ця розмова його забавляла.

— Справді? Тобі лише сценарії для фільмів писати, Френкі: маєш просто чудову уяву.

Слім спроквола підвів голову й поглянув просто на Райлі, від чого той аж здригнувся.

— Де Джонні? — спитав Слім.

— Нагорі, — відповів Райлі, відчуваючи, як піт стікає йому по спині.

Слім повільно розвернувся і зиркнув на Едді. Усі його рухи були точно виважені.

— Давай його сюди, — звелів він.

Двері нагорі відчинилися, і Джонні вийшов на балкон та обіперся на поручні. Чоловіки внизу пильно поглянули на нього.

Джонні не наживав собі ворогів, але й не ставав на чийсь бік. Завжди зберігав нейтралітет. Райлі втупився у нього, закликаючи своїм багатозначним поглядом мовчати. Але Джонні не дивився на нього — він глядів на Сліма.

— Привіт, Джонні, — сказав Слім, почухавши довгий ніс.

— Привіт, Сліме! — озвався Джонні, тримаючи руки на поруччі — аби всі бачили, що він без зброї.

— Давно не бачились, еге ж? — мовив Слім із дурнуватою посмішкою. Його руки весь час неспокійно рухалися — то ковзали туди-сюди вздовж стегон, то бавилися краваткою-стрічкою, то розгладжували поношений піджак. Це були неспокійні, кістляві, жахні руки.

— А знаєш, Джонні, у мене новий ніж!

Джонні стояв, переминаючись з ноги на ногу.

— Радий за тебе, — врешті озвався він і тривожно поглянув на Едді.

Раптом Слім різко смикнувся. Він зробив це так швидко, що Джонні не встиг зреагувати. У Слімових руках зблиснув ніж — з тоненьким лезом у шість дюймів[2] і з чорним руків’ям.

— Поглянь-но на нього, Джонні, — промовив Слім, крутячи ніж у руках.

— Оце ти щасливчик, — сказав Джонні з кам’яним обличчям.

Слім кивнув.

— Так, знаю. Дивись-но, як він зблискує.

Сонячне світло, пробившись крізь брудне вікно, торкнулася леза, відбилось від ножа, а тоді заграло й застрибало на стелі.

— А який він гострий, Джонні!

Док Вільямс, що стояв позаду Едді, нервово жуючи сигарету, зробив крок уперед.

— Заспокойся, Сліме, — сказав він примирливим тоном, бо вже знав, що буде далі.

— Відчепися! — гаркнув Слім, і його мляве обличчя зненацька стало жорстоким. Він спроквола перевів погляд туди, де нерухомо стояв Джонні. — Йди-но сюди, Джонні!

— Чого тобі від мене треба? — хрипко спитав Джонні, застигши на місці.

— Спускайся! — повторив Слім, ледь підвищивши голос. Тепер він, немов бавлячись, почав втикати ножик у стіл.

Док непомітно зробив знак Едді, і той сказав:

— Облиш його, Сліме. Джонні — твій приятель і хороший хлопець.

Слім глянув на Райлі.

— А цей — також хороший хлопець? Чи не дуже?

У Райлі підігнулись