Читати книгу - "Чорне сальто, Ткач Дмитро"

То був єдиний організм, одна дружна сім'я, яка прагнула до того, щоб вистава в цілому і кожен номер зокрема були якнайдосконалішими.

Тут артисти жили, як слимаки, кожен у своїй черепашці. У одного невдача — інші радіють. Всяк намагається показати тільки себе, прагне вислужитись, видертись угору по плечах і головах свого ж таки брата-артиста. Щодня Юра і Петя, знемагаючи, підтягують на стовпи важку сітку, але ніхто й пальцем не ворухне, щоб  хоч  трохи  допомогти.

Ось і зараз. Владислав Янчук наказав, поки він снідатиме, підвісити сітку. Юра і Петя аж стогнуть, тягнучи вірьовку, перекинуту через блочок.

Підіймають один ріжок сітки, потім другий, третій, четвертий... А навколо — дорослі дужі люди, і нікому з них і на думку не спадає допомогти. Не наша, мовляв, то справа. Вам важко? Але нас те не обходить!..

Несподівано на манеж прибігає Марта, тоненька, легенька, мов пір'їнка. Вона, як хлопчик, ходить у вузеньких штанях до колін і в куценькій курточці, яка щільно облягає її струнку фігурку. їй личить цей одяг.

— Добрий день, Юрек! Добрий день, Петко! — вітається вона жваво і весело.— Вам важко, давайте допоможу.

Юра  дуже  зрадів  дівчині.

— Добрий день, Марто. А на тебе пан Зайднер не кричатиме, що ти тут?

— Ні, не кричатиме. Я прибрала у вагончику, збігала в магазин по сигарети, і він дозволив піти до вас.

— А ти сама просила? — Юрині щоки зарожевіли від задоволення.

— Авжеж. Мені гарно з вами.

— І він дозволив? — все ще допитувався Юра, бо ця розмова йому дуже приємна.

— Та кажу ж тобі! Ану, давайте разом потягнемо за вірьовку. Легше  буде.

Втрьох вони справді швидше впоралися з ділом. А Юрі здалося, що він став навіть дужчий, бо біля нього вертиться оця весела білоголова дівчинка Марта. І він попросив:

— Ти не йди звідси. Сідай і дивись, як ми будемо тренуватись.

— Мені дуже хочеться подивитись. Я ж і сама колись виступала,— зненацька журливо каже Марта,— але ж ваш Кріт прожене.

— Не прожене! — твердо заперечує Юра.

— Чому?

— Бо він мене боїться.

Марта притуляє до губ маленькі кулачки і пирскає смішком:

— Тебе? А чого б він мав тебе боятися?

— Він знає чого...— багатозначно каже Юра, гадаючи, що Янчук ще не забув сутички в стайні.

Тільки-но вони підтягли сітку, як прийшов Янчук. На ньому була жовта куртка з шнурами замість ґудзиків, вузькі штани і м'які чоботи з короткими халявами. У руці тримав батіжка, схожого на нагайку, яким час від часу ляскав себе по халяві. Чорне волосся напомаджене й прилизане. Щоки дбайливо поголені. Янчук любив похизуватися.

Він показав батогом угору:

— Пішов!

Марта відійшла в найдальший куток зали. А хлопці швидко і спритно, ніби мавпи, подерлися драбинкою на місток під купол цирку.

Тренування в розпалі.

Юрі легше. Хоч батьки ще не дозволяли йому літати, все ж йому вже доводилось пробувати себе на хитких трапеціях. А Пе-тя ніяк не може перебороти страху перед висотою.

Перший раз він взагалі нічого не міг зробити. Тільки гойдався на трапеції туди й сюди. А потім руки й ноги у нього затремтіли, і він упав на сітку. Янчук змусив його знову повернутись на знаряддя. І, може, не менш як сто разів Петя, уже за наказом Янчука, розгойдувався і падав, розгойдувався і падав. Це дало свої наслідки. На другий день він уже не тільки розгойдувався та падав, але крутив сальто.

Цього разу Янчук змусив тренувати перехід з містка на трапецію, з трапеції — в руки ловитора, з рук ловитора знову на трапецію і, нарешті, з трапеції — на місток.

На перший погляд здається, що це найпростіший трюк, що крутитися в повітрі і падати в сітку значно важче. Але насправді, це не так. Саме оті переходи найбільше й виснажують акробата. І Петі вони ніяк не вдаються.

Від однієї лише думки, що йому треба відірватися від трапеції і летіти не вниз, а в Юрині руки, у нього темніє в очах, дерев'яніють коліна, дубіє все тіло. А відстань до сітки здається значно більшою, ніж є насправді.

— Ти не бійся,— умовляє свого друга Юра, коли вони після перших невдалих спроб стоять на містку і відпочивають, важко дихаючи.— Ти тільки не намагайся ловити мої руки. Я сам тебе впіймаю і утримаю. А якщо й не втримаю, то теж не біда. Перевертайся на спину і падай у сітку. Але роби все це спокійно, не гарячкуй, не хапайся.

— Я не боятимусь. Я ще раз спробую,— обіцяє Петя. Але знову й знову в потрібну мить рішучість зраджує йому.

Зрештою Янчукові уривається терпець, він кричить на Петю:

— Ти, амебо! Я з тебе шкуру злуплю за таку роботу!..
Хто-хто, а він, давній працівник цирку, добре знає, як важко

оволодіти повітряним польотом.  Знає, що для цього  потрібно значно більше часу, більше тренувань.

Але незабаром з чергової поїздки на Схід повернеться пан Шредер, і Янчукові дуже хочеться до його повернення підготувати повітряний номер, якого досі в програмі не було. Хай переконається, що він не помилився, взявши його, Янчука, до свого цирку!.. Янчукові дуже, дуже хочеться сподобатись панові Шредеру.

— Повторити! Повторити! — наказує він і в безсилій люті ляскає батогом по блискучій коротенькій халяві.

Та, нарешті, після тривалої тяжкої роботи Петі пощастило перелетіти з трапеції в Юрині руки. Це була неабияка перемога! Вперше в житті пощастило йому здійснити політ, і він раптом відчув, що його залишила втома, що йому й без окрику Крота хочеться ще й ще раз повторити трюк.

А Юру надихала ще й Марта, яка сиділа тихенько, як мишеня, і стежила за хлопцями. Юра весь час відчував її присутність. Знав, що вона дивиться на нього, і йому дуже хотілося, щоб їй сподобалась його робота. Коли б вона встала і пішла, він втратив би свою спритність, у нього зникло б бажання тренуватися далі.

Так чи інакше, але Янчук все ж лишився задоволений репетицією. Тепер уже він був певний, що справи підуть добре. Ефектний трюковий номер у нього буде.

— О четвертій знову на тренування! — наказав він, залишаючи манеж, і кинув на бар'єр кілька монет: — Купіть собі поїсти.

Гроші він давав двічі на день: вранці і ввечері. Давав мало. Але хлопці вирішили витрачати їх так, щоб хоч потроху, але їсти тричі на день. А то можна зовсім охлянути.

Цього разу, біжучи в їдальню, вони захопили з собою й Мар-ту. Юрі дуже не хотілося розлучатися з дівчиною.

Марта охоче пішла з хлопцями. Навіть взялася показати їдальню, де не дуже дорого можна з'їсти тарілку гарячого супу і тоненький шматочок підсмаженої ковбаси з капустою.

Дорогою Юра витяг з внутрішньої кишені свого піджачка невеличку фотокарточку, показав Марті:

— Це я з татком і мамою.

Фотокарточка була трохи пом'ята, але обличчя не попсовані. Марта з цікавістю розглядала їх.

— У мене теж є мама і татічек, тільки я не знаю, де вони й що з ними,— сумно сказала дівчинка.

— Я теж не знаю,— промовив Юра.— Оце тільки фотокарточка лишилася... Я її завжди носитиму з собою!

А в мене тільки мама є. Та ще сестричка і троє братиків,— вставив Петя.

Якийсь час ішли всі троє посмутнілі і мовчазні. Пригадували домівку, рідних. Нарешті зупинились перед дверима, що вели в напівпідвал.

— Це та їдальня,— сказала Марта.— Тут їдять тільки бідні люди.

Вони витратили всі гроші, які дав Янчук. Але Юра і Петя не шкодували. Обом їм гарно було з Мартою.

А поївши, пішли ходити по вулицях.

Чуже місто. Чужі люди. Чужа мова.

Впадало у вічі, що місто жило неспокійно. Раз у раз проходили колони солдат, бігли воєнні автомашини, санітарні грузо-вики з пораненими.

— Значить, і їх наші б'ють,— тихо, майже пошепки, сказав Юра.— Бреше Кріт, що фашисти йдуть тріумфальним маршем. То тільки в їхніх газетах пишуть...

— Недавно пан Зайднер сам з собою розмовляв. Дуже п'яний був,— сказала Марта нібито зовсім ні до чого і змовкла.

— Ну то й що? — здивовано запитав Петя.

— Раніше він тільки пив і мовчав. А тепер — балакає... Мені аж страшно стає. Ось і вчора увечері — теж..,

— Про що ж він? — поцікавився Юра.

— Я ще не все розумію по-німецьки. Лаяв війну і Гітлера. А далі не розібрала, бо він почав скреготіти зубами і — чи сміявся, чи плакав. Мені стало страшно, і я накрилася ковдрою з головою.

Юра став дуже серйозний. Він узяв Марту за руку й перепитав:

— Це ти... не вигадала? Правду кажеш?

— Правду,— кивнула головою дівчина.

— Тоді нікому більше не говори. І йому самому не нагадуй. Ясно?

— Ясно.

Коли вже повертались додому, Марта сказала:

— Мені теж хочеться працювати з вами.

— Щодня тренуватись треба. Це — важко,— зауважив Юра.

— А я й тренуюсь. Тільки як ніхто не бачить... У вагончику,— сказала Марта і зашарілась.— Я люблю цирк. На підкидних дошках працювала. І літати зуміла б так, як ви.

— А ти поговори з паном Зайднером. Може, й дозволить.

— Поговорити? Справді, поговорити? — захоплено вигукнула дівчина. — А тоді що?

— Тоді? — Юра раптом згадав, що вони — не в Радянському Союзі, не серед своїх людей і не серед своїх рідних. Мартине бажання може перетворитись для неї на велике горе. І він спитав:

— А може, не треба, Марто? Тобі зараз непогано у пана Зайднера. А почнеш працювати, хто його знає, як воно обернеться. Попадешся Кротові в руки, він з тебе знущатись почне.

— Ні, ні, я дуже хочу виступати з вами! — наполягала Марта.— Я смілива. Я не боюсь висоти. Ось побачите!.. І я неодмінно поговорю з паном Зайднером.

4

Марта ледве дочекалась, коли закінчиться вечірня вистава. Коли до вагончика зайшов Генріх Зайднер, вона лежала на своєму ліжку, закутавшись у ковдру з головою. Лишила тільки маленьку шпарочку для очей. Крізь ту шпарочку уважно стежила за Зайднером.

Він, як і кожного дня останнім часом, витяг з кишені пляшку горілки, шматок ковбаси і почав пити. Пив мовчки. Щось зосереджено думав, дивлячись у якусь невидиму точку. Обличчя у нього весь час змінювалось. Змінювався і вираз очей.

Марта тихесенько вилізла з-під ковдри, спустила ноги на підлогу.

Він, здавалось, не звернув уваги на шурхіт. Тільки немов прокинувся і закурив сигарету. Дівчина мовчала. Мовчав і він. Так минуло кілька хвилин. Марта все ще не наважувалась заговорити до нього.

Нарешті він сам повернувся до неї й запитав:

— Чому не спиш досі?

— Пане Зайднер.