Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

Решту дня і половину ночі працюю над заготовками для документа. Статут вийде пухкеньким. І Кулаку точно не сподобається пункт 1.4.4.1.2.

І пункт 2.1.2.3.

І це я ще до третього розділу не добралася.

Потрібно убезпечити місто на повну. Навіть якщо негідник і почне будівництво, на нього чекає десяток стримувальних факторів. Що стримують від тотальної безкарності.

До полудня коригую написане — нові закони, блін, плодяться кошенятами — і фігачу консультантам мій електронний лист.

Нехай надсилають мені свої доопрацювання, і під час особистої зустрічі з'єднаємо їх.

Через кілька годин читаю коментарі Кулака прямо в моєму документі.

І розпливаюся в широкій, щасливій усмішці.

Як я й здогадувалася, він нічогошеньки не розуміє в таких справах. У нього просто тямки не вистачає.

Та я його навколо пальця обведу!

І жодні консультанти бісу не допоможуть.

Коли перед сутінками над містом нависають хмари, завертаю на парковку позаду Готелю. У моїй авто-крихітці точно покривається пилом ще одна косметичка: там майже все старе, але у жебрачки, на кшталт мене в даний момент, вибір невеликий.

Біля Ніссана, під гущавиною заростей, на мене чекає Кулак, засунувши долоні в передні кишені.

Як бик, що приготувався до бодання, чекає.

Нерухомо спостерігає за моїм наближенням.

Притулившись до передніх дверцят моєї крихітки.

Ніби він тут господар становища. І все навколо йому належить. Навіть тачка моя. І полопаний асфальт, яким я крокую вже повільніше. І навіть хмари, що затьмарюють небо.

Некоронований столичний король, пані та панове. Учора з гарматою бігав, а сьогодні — мегаполіс під підошвою.

Від роздратування і несправедливості ледь не потрушує, але з педаллю гальма в мене завжди все було нормально.

Натискаю її десь глубоко всередині себе, зупиняючись біля потужної фігури. І доволі миролюбно звертаюся:

— Вечір добрий, пане Кулаков. Першу частину статуту сьогодні вже відправила. Чим зобов'язана?

Дощ назріває неабиякий. У повітрі панує повів озону, що розбурхує свіжістю.

Немов на гірській вершині з Кулаком стоїмо. А не на запорошеній парковці, посеред остигаючого заліза автомобілів.

Кулак відштовхується від дверцят мого Ніссана.

І рівняється зі мною — на дві голови вищий, тож "рівняється" він із кимось, на кшталт мене, тільки умовно.

Він утримує мій погляд на собі, ніби якір мені закинув на дно очей. Я стійко витримую багатотонний натиск уваги, хоча права нога починає сіпатися.

Кулак мовчить так красномовно, що обличчя в мене все-таки здригається.

Залякати мене вирішив, значить.

Старою, протоптаною доріжкою. Бандюган — він і є бандюган.

У які Роллс-Ройси його не саджати.

Але він не посміхається моєму сум'яттю. Не висловлює задоволення від того, що невпевнено стискаю і кусаю губи. Не насолоджується, як лямка моєї сумки тріщить під нервовим рухом долоні.

— Це закінчиться погано для тебе, Чернишевська, — грудним голосом він штовхає слова в просторі між нами, немов валуни, що перекочуються по схилу. — Ти взагалі не розумієш, що ти твориш.

Перша дощова крапля падає на обличчя.

Я, зібравши всі розлючені й плутані думки до однієї купи, навмисно присуваюся до Кулака ближче.

Гуркоче пульс у вухах, немов перевантаженими вагонами по розхитаних рейках.

Голову доводиться утримувати закинутою.

— Я все розумію. Усе бачу. І зроблю все, що потрібно. І немає таких залякувань, щоб зупинили мене. Зарубай собі на носі, — зриваюся, і нехай воно все пропало би!

Він перший грубити почав. Чекає мене тут, як гопник у підворітті. Теж мені, господар столиці!

Він геть ігнорує дощ, що нас заливає.

— Я виграю, а ти програєш, — Кулак виштовхує з себе слова хрипами.

Він нібито лопне зараз від того, що стримує себе.

— І щойно я отримаю спорткомплекс де хочу. І щойно отримаю все селище, я...

Кулак блукає поглядом по моємо мокрому обличчю, немов загубився і не наважується зупинитися на чомусь одному.

А потім різко нахиляється і розтягнуто вимовляє, і кожне багатотонне слово йому тягнути доводиться:

— Щойно я виграю, а ти програєш, я нагну і візьму тебе наостанок, Алісо, якщо захочу.

— Я виграю, а ти програєш, — відгукуюся тієї ж миті. Вдихами захлинаюся, на видихах тону. — І щойно я виставлю тебе з цього міста, як захочу...

Голос рветься й іскриться від злості, але мені начхати.

— ... я, може, побуду досить щедрою, щоб дати тобі доторкнутися до мене наостанок, Кулаков. Один раз. Як благодійний вчинок! І може бути...

— ... я навіть дам тобі відлизати мені наостанок, — розлючено закінчую я.

Мій тремтячий голос не такий упевнений, як слова.

Але грудина в Кулака розривається від шаленого ходу легень. Я не можу за нею спостерігати, мені потрібно свою стримувати.

Думає, він тут мені паскудство буде говорити! Що я злякаюся, як дитина? Нагне він мене і "візьме"! Та я... Та я! Я теж так можу!

І коли він подається вперед і нахиляється зовсім впритул — я раптом знаю, що біс збирається зробити.

Я знаю це, як руки знають як рухатися, і очі знають як моргати, і серце знає як битися.

І я не можу дозволити Кулаку зробити це на його умовах.

Не дам йому влади зробити це, як він хоче.

Не дам!

Хоча б це!

Я хапаюся пальцями за мокру тканину його майки, і він приголомшено дивиться на мою руку — утім, я сама в шоці спостерігаю за власними рухами.

І цілую його першою. До того, як поцілує він мене.

Кулак відмирає лише за мить. Мої долоні тягнуть і тягнуть на себе тонку тканину.

Із вигуком я тут же відстороняюся, намагаючись надихатися.

Закинутися повітрям для переживань страху і наснаги, що сковують ребра.

Злива, що покриває нас, посилюється, від розпеченого асфальту ледве не піднімається пара.