Читати книгу - "Акваріум"

Третє: я дуже уважно стежив за біологічним годинником піддослідної, за змінами її смакових вподобань, проводив десятки експериментів на перевірку її розумових здібностей і ще багато всього.

Ось що мені вдалося з’ясувати: години її сну та активності жодним чином не змінилися порівняно з часом, який вона жила поза межами банки (а я за майже місяць дослідів, якщо чесно, зовсім уже забув, що вона колись була людиною — в повному розумінні цього слова...), вдень вона кружляла по банці, стрибала, сиділа, коли я діставав її для всіляких тестів — покірно все терпіла і взагалі була більш ніж слухняною. Уночі, а навіть не вночі, а коли наставав пізній вечір — приблизно о десятій, вона просто лягала на дно і засинала.

Стосовно смаків у їжі — не знаю, чи це дослідження може вважатись об’єктивним, бо, пам’ятаю, коли вона була людиною, то неабияк перебирала харчами: зовсім не їла рису й риби, дуже не любила хліба, прохолодно ставилась до солодкого, а з усього іншого їла лише найкраще, що в роки перед самим розвалом Союзу, коли за галімою вареною ковбасою стояли півкілометрові черги, а прилавки магазинів лякали своїм сирітським порожнім виглядом, мене доводило іноді просто до сказу. Тепер же вона їла геть-чисто все, що я їй пропонував: каші, консервовані овочі, сиру та варену курку. Все, що я їв сам, — пропонував їй. Вона не відмовлялася. Невідомо лише, чи це помінялися смакові вподобання, чи вона десь всередині себе, якоюсь внутрішньою пам’яттю знала, якої сильної образи я їй завдав зовсім недавно, і вирішила не жартувати, а їсти те, що дають?

Мушу додати від себе, що дарма вона боялась. Саме тоді я би не зміг нічого їй зробити, бо певною мірою навіть полюбив цю істоту — мені було цікаво з нею, добу за добою я проводив, дивлячись на її мініатюрне і примітивне життя. Стільки уваги цій жінці я не приділяв навіть одразу після весілля. Кожен її рух, кожна дія і кожен погляд у мій бік, коли мені здавалося, що вона дивиться на мене не порожньо, а осмислено, підіймали в мені справжні шторми замилування та зворушення. В такі ось хвилини я довго дивився на неї крізь скло і дихав особливо тепло, так, що на стінках банка вмить запотівала… знаєш, виродку, в такі моменти я вірив у Бога і всім серцем дякував йому за те, що він підкинув цю розвагу саме мені.

Так, щось я відволікся. Що стосується її розумових здібностей, то після всіх експериментів, тестів і дослідів, які ми з нею пройшли, я був вимушений визнати, що редуктин у ній убив людську сутність, фактично позбавивши розуму. У всякому разі, я дедалі більше переконувався, що всі її дії зумовлені тепер виключно рефлексами, пам’ять у неї стала дуже короткотривалою — якщо я кидав її до якогось нашвидку зліпленого мною лабіринту, то вона з часом його проходила; якщо ж я потім садив її в той самий лабіринт упродовж однієї години, вона проходила лабіринт легше. Причому що більше було спроб, то менше часу їй було достатньо для вирішення завдання. Та коли я запроторював її до того ж самого лабіринту не впродовж години, а наступного дня, а особливо, якщо вона була весь цей час задіяна іншими дослідами, то з’ясовувалося, що вона все забула, і починати доводилося спочатку. Коротко кажучи, коли промайнув місяць дослідів, я зрозумів, що вона дивиться на світ приблизно тими ж очима, що й звичайна лабораторна мишка, яких мені на роботі колись доводилося вбивати по десяткові на день.

Четверте: одного разу, наприкінці березня 1995 року я цілісінький тиждень присвятив вирішенню питань, які непокоїли мене чи не найбільше. Чи сонячне світло блокує дію редуктину повністю, чи тільки частково? Чи повністю відновлюється первинний розмір тіла? Чи може відновитися рівень розвитку інтелекту? Все це можна висловити одним коротким, але вбіса сухим науковим реченням: чи можливо заблокувати дію редуктину без відчутних втрат для особистості?

Того дня, коли я почав цей дослід, я дуже нервував. Бо, коли б виявилося, що дружина може відновитися повністю, мені слід було бути в сто, в тисячу разів обережнішим, щоб цього раптом не сталося, — адже тоді я ще мав якийсь страх помсти з її боку. Я страшився помсти, боявся кримінального переслідування, бо прекрасно усвідомлював, що за те, що я з нею зробив, можуть і посадити, а мене не надило залишок своїх років провести у в’язниці. Я взагалі тоді ще багато чого боявся, а найбільше — що, повернувшись до початкового стану, вона раптом чомусь помре, і я залишуся без неймовірної іграшки та без розумового навантаження, яке стало для мене останнім часом справжньою розрадою.

Але, на моє превелике щастя і не менш великий подив, цього не сталося. Ще до світанку я поставив слоїк із жінкою на підвіконня і приготувався спостерігати.

Мене трішки трусило, проте, коли сонце вперше освітило банку, а за десять хвилин я зауважив повільний, дуже повільний, але все-таки ріст її кінцівок, то звичайну знервованість змінило збудження, яке зазвичай охоплює людей, що стоять на порозі відкриттів. Вона росла рівномірно і дуже повільно, за хвилину десь по два з половиною міліметри. Вже за годину я дістав її з банки і посадив на підвіконня, уважно стежачи, аби вона постійно перебувала в полі дії сонячного проміння. Коли сонце перевалило зі східної сторони будинку на західну, я хутко відніс її на руках у протилежне крило будівлі, до однієї з улюблених своїх кімнат. Там було вікно, вдвічі більше за будь-яке інше вікно в будинку. Я ніс її, і зростом вона була вже як дитина-дошколятко.

Але вона продовжувала рости, і я спостерігав за нею з дедалі більшою зацікавленістю. Світловий день тривав тоді дев’ять із чимось годин, і, коли останній промінь сонця зіслизнув з підвіконня в глиб захаращеної кімнати, вона майже досягла свого первинного зросту. Жінка сиділа в кріслі — гола і значно помолоділа, а я стояв напроти неї і мовчав. Вона була помітно стрункішою, ніж місяць тому, — скинула вагу, сидячи на простому харчуванні та перебуваючи в постійному русі під час наших із нею дослідів. Вона дивилася на мене, на кімнату довкола. Іноді поглядом шукала щось за вікном. Але нічого не говорила, не намагалася ані встати, ані чогось зробити — просто розслаблено сиділа в кріслі. Декілька разів я намагався заговорити до неї, навіть звертався до неї на старе її ім’я, яке думав, що забув уже, але дружина не реагувала. Навіть губи її не ворушилися — вони були міцно стиснені. Я не дочекався жодної відповіді від неї, а потім, підійшовши впритул, взяв під пахви і намагався поставити на рівні ноги.

Вона не трималася у стоячому положенні. Її хитало, вона валилась і на мене, і назад на крісло. Ще кілька годин, до пізньої ночі я прововтузився із нею, застосовуючи всю свою кмітливість і терпіння, але в мене нічого не виходило. Її це все виснажило аж ніяк не менше, ніж мене, невдовзі жінка вимкнулась і міцно заснула. А я стояв над нею, втомлено дихав, і в думки мої поступово прокрадалося розуміння того, що сталось, і дивна суміш розчарування й полегшення від того, що їй, судячи з усього, більше не стати такою, якою вона була.

Того разу я заснув біля неї. Вночі вона мене розбудила, чого раніше ніколи не траплялося. Вона плакала, ревіла на всю свою глотку, і я довго не міг здогадатися, що їй треба, поки не відчув сморід в кімнаті і не зрозумів, що вона просто сходила під себе. Довелося помити її, змінити постіль, а потім піти і зварити трохи картоплі, щоб нагодувати. Отже, мої ще ввечері неясні думки підтвердилися надранок: редуктин блокував особистість повністю, і навіть по відновленні зовнішнього вигляду пам’ять, навички і звички не відновлювались.

Я мав на руках дорослу жінку із мозком і поглядом немовляти. Їй треба було починати від самого початку абсолютно все — вона ж навіть ходити не могла, її тіло просто не трималося в стані рівноваги навіть двох секунд.

Коли я зрозумів це, то подумав, що я, звісно, хотів колись дитину, але ж не таким чином отриману… Вирішив поспостерігати за нею декілька днів, і, якщо не станеться нічого екстраординарного, ввести їй редуктин ще раз. Я не мав часу і бажання виховувати