Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

— Ну, Леоне… Скільки ще чекати? Я зголодніла…

— Вже…

Підійшов до імпровізованого столу та розклав поряд із їжею схему складського комплексу.

— Дивись, куди нас занесло…

Звіряючись з міні-копією в інтерфейсі, впевнено визначив наше місце розташування і поклав у цій точці невеликий камінчик.

— Ось ми тут… А прийшли… — провів пальцем, — звідси. Значить, там далі звалище... — ще кілька камінців зайняли своє місце на карті, заодно притискаючи її до стільниці з листа сталі, колишньої частини корпусу.

— Тоді там місто? Так? — тицьнула пальчиком у протилежний кінець Сашка.

— Типу того… — кивнув я, виколупуючи ножем із банки шматок м'яса. — І ми зможемо потрапити туди, якщо скористаємось ось цим тунелем.

— Там два виходи. Бачиш? — Дівчина підкреслила нігтем мізинця невелике відгалуження від основного тунелю, що теж закінчувалося умовним позначенням дверного отвору і сходів. До речі, отвори значно менші, ніж головний шлюз. Отже, можна було припустити, що це не в'їзд для транспорту, а вхід для співробітників. Та й сходи про це ж натякають. Сходами автотранспорт, зазвичай, не їздить.

— Бачу…

— А куди ми потрапимо? — продовжила розпитування Сашка.

— Не знаю. Треба подивитись… зараз…

Я вивів в інтерфейсі мапу місцевості, потім наклав на неї схему підземелля. З’єднав, орієнтуючись по руїнах переробного комплексу. Плюс-мінус пару метрів не принципово…

Ага. Якщо я нічого не переплутав, то головний вхід-вихід знаходиться на території автомайстерні та гаражного кооперативу. Від яких залишилася тільки частина бетонної огорожі, десятка три порожніх залізних коробок та великий ангар. Шлюз, швидше за все, знаходився саме у ньому. Розумно. Ніхто не зверне увагу на машини, що в'їжджають і виїжджають з території. На те вона й майстерня. А що там завантажують чи вивантажують — зовні не видно. Одне погано, ці гаражі надто близько до школи. Точніше, прямо за парканом. І з'явитися там, не привертаючи уваги братиків Сидора, не вийде. Чого мені хотілося б уникнути якнайдовше. Достатньо згадати очі Алтая. Я, припустимо, витримаю з ним будь-яку розмову, а ось Сашка, швидше за все, попливе одразу. Тож нам туди потикатися не з руки.

Виходить, дивимося, куди веде другий вихід?

Не зрозумів? Там же пустир. І на ньому не стоїть нічого, крім харчівні Возгена! Оце сюрприз! Цікаво виходить. Внизу склад продуктів, нагорі харчевня. Збіг? Не думаю… Але якщо Возген мав доступ до практично необмежених запасів, навіщо він скуповував щуряче м'ясо і собачатину? Та й меню, з урахуванням асортименту складу, занадто бідне. Щось не сходиться. Гаразд, згодом розберемося. У будь-якому випадку, нам краще у нього з'явитися, ніж засвітитися перед «Злиднями».

— Сашка, морозиво хочеш?

— Хочу! — одразу ж заблищали очі дівчини. — А в тебе є?

— Просто зараз немає, але ми підемо туди, де воно є. Ось як закінчимо обідати, так відразу й підемо.

— Я наїлася… — Сашка, вже освоївшись із інвентарем, почала квапливо прибирати зі столу.

Ось же любитель солодкого холоду. На все що завгодно готова заради заморожених вершків із цукром. Навіть завидно трохи. А в мене немає такої страви. Я просто люблю смачно поїсти. Швидше навіть просто поїсти досхочу. А щоб геть слина текла, таких страв немає. Хіба що…

Я порився в пам'яті і згадав величезну, просмажену до хрускоту відбивну. Подарунок батьків на чотирнадцятиліття. Того дня вони годували мене востаннє. Далі почалося доросле життя, з пунктом здачі крові та власними талонами на харчування. Так, ось за таку відбивну я був готовий багато на що. Але все ж таки, не настільки як Сашка. Он, нависла і дивиться так, що не зрозумієш: чи хоче відібрати бутерброд, чи запхнути в мене, щоб швидше закінчив трапезу.

— Все, все…

Підвівся, згорнув карту.

— Останнє розпорядження віддам та йдемо. Не сукочи колінами. Тут недалеко. Хвилин десять потерпи і отримаєш свою райську насолоду.

— Морозиво... — обурено уточнила дівчина. Мовляв, не треба плутати божий дар із омлетом.

— Так… — я заплющив очі і порахував до десяти. Потім встановив контакт із роботами.

«Птах. Бронек. Залишаєтеся тут. Завдання: Оберігати підземний складський комплекс від чужинців. Пароль колишній «Горобчик». У разі спроби проникнення на територію, що охороняється, наказую відкривати вогонь на ураження. По людях спершу робити попереджувальні постріли і, у разі відступу, не атакувати. Наказ зрозумілий? Підтвердити»

«Прийнято», — прозвучала в голові здвоєна відповідь.

«Виконувати!»

— Куди вони? — здивувалася дівчина, проводжаючи поглядом політ дрона і неквапливо крокуючого до виходу Бронека.

— Охороняти наші з тобою багатства...

— Наші? — Сашка закліпала віями. — Виходить, ми про них нікому не розповімо? Хочеш залишити все собі?

— Я ще не вирішив. Подивимося… Але, поки не дозволю, мовчи. Домовились?

— Добре.  

Місце, де мешкав Комірник, знаходилося приблизно в центрі комплексу. Тож до виходу в міській частині та шлюзу на звалищі відстань була приблизно однакова. Трохи менше за кілометр. Але, з урахуванням того, що йди довелося не навпростець, а кілька разів повертати під прямим кутом, дорога збільшилася аби не втричі. Мабуть, таке планування вимагали будівельні нормативи. Я в цьому не розбираюся. Не обрушилося склепіння за стільки років, отже, все зробили правильно.