Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

А ось приміщення постраждало суттєво, повалені колони, панелі, що просіли й обвалилися, гора обсипаного ґрунту, та й взагалі — того й гляди, все впаде. Тож краще тут не затримуватись.

До речі, у мене є карта комплексу. А ну? Подивимося.

— Лео, у мене все готове, ходи їсти… — покликала Сашка.

— Зараз. Ще хвилинку… Я трохи зайнятий, — сказав і сам здивувався, наскільки невимушено далася мені ця фраза. Розумом не збагнути! Хлопець із передмістя, якого покликали до столу, відповів, що підійде трохи згодом. Пізніше! Їсти!!!

Так, схоже, система трансформує не тільки тіло і нагороджує вміннями, а й на свідомість не менше впливає. І я вже далеко не той хлопець «зі сто восьмого», яким був лише кілька днів тому. Сам відчуваю, що змінююсь.

Раніше був, як і більшість тих, хто живе за рахунок зданої крові, ні риба, ні м'ясо. Може, трохи начитаніший і тому більш гостро відчував власну нікчемність і безпросвітність життя. Іноді навіть плакав ночами від безсилля, розуміючи, що я не маю жодного шансу змінити майбутнє, як би я не смикався. Що дні, місяці, роки будуть змінюватися один за одним, а я — до самої смерті, раз на тиждень ходитиму на пункт переливання, щоб отримати заповітний талон на харчування, а потім, замкнувшись у своїй комірчині, намагатимуся розтягнути мізерний продуктовий набір до наступного разу.

Все моє існування зводилося до кількох нехитрих дій. Дійти до пункту переливання, здати кров, заглянути в громадську їдальню за безкоштовною склянкою чаю або буряково-морквяного соку, потім зібратися з силами, доповзти до пункту видачі продуктів, отоварити талон і якнайшвидше і непомітніше повернутися до своєї комірчини.

Сидір порядок підтримував, тож донорів грабували рідко. Але ризикувати не хотілося. Залишитись на тиждень без харчів — смерть. Все… Решту часу я або спав, або читав, валяючись на ліжку та заощаджуючи сили. Зрідка, у теплі дні, ходив на звалище. Щоб найнятись на сортування відходів або сам блукав між купою свіжого сміття, сподіваючись знайти хоч щось їстівне. Бійки, погоні, перестрілки, фатальні красуні та інші авантюри жили лише на сторінках старих книг. Насправді ж я бився всього три рази, та й то підлітком. А дівчата мене відвідували здебільшого у снах… Бажання, звичайно ж, як і у будь-якого молодого хлопця часом були, але можливості організму, що живе надголодь, з ними сильно не збігалися. Тож справжній секс траплявся переважно на День народження, Новий рік та День возз'єднання — коли до продуктових карток додавався ще й подарунковий набір, до якого входила пляшка горілки чи червоного вина і якась м’ясна чи рибна закуска, понад норму.

І ось минуло всього кілька днів, а я вже воював із полчищами щурів та їхніми королями. Переміг зграю диких псів. Знищив щонайменше двох карателів-андроїдів, перед якими виявилися безпорадними регулярні збройні сили землян. Розправився із цілою армією охоронців підземного комплексу. Я навчився ризикувати, битися, вбивати ворогів, а головне перемагати. І смак перемоги мені подобався дедалі більше. Майже так само, як смак поцілунків коханої дівчини. І так, я здається, почав розуміти те, про що писали в старих книгах: секс і любов далеко не тотожності.