Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Червоний Голод. Війна Сталіна проти України 📚 - Українською

Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України" автора Енн Аппельбаум. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 79 80 81 ... 146
Перейти на сторінку:
вони будуть помирати. Люди поблизу почули крик дітей, їх врятували, і вони вижили.[893] Ще хтось згадував свою матір, яка, «переносячи руками ноги через поріг, йшла з хати, щоб не чути стогону» своєї трирічної дитини.[894]

Уляна Литвин, вісімдесятирічна жінка, під час інтерв’ю згадала ці емоційні зміни і, особливо, зникнення родинних зв’язків — насамперед материнської та батьківської любові: «Повірте, голод з гарних, чесних людей робить звірів, зовсім одурілих. Ні глузду, ні тяму, ні жалю чи совісті. От що можна зробити з добрих і чесних хліборобів. Мені часом як насняться оті жахи, то й тепер кричу через сон».[895]

Також зростала недовіра. Насправді вона почала зростати кількома роками раніше — з початком колективізації та розкуркулення. «Сусіди стежили одне за одним, — писав Мирон Долот, — друзі зраджували друзів; діти доносили на батьків; і навіть родичі й члени однієї родини намагались уникати одне одного. Тепло традиційної селянської гостинності повністю зникло з нашого життя, його замінили недовіра й підозра. Страх став нашим постійним супутником: людина почувалася безпомічною та самотньою перед жахливою силою держави».[896]

Ярина Мицик згадувала, що сім’ї, які завжди залишали свої хати відчиненими, навіть у роки революції та Громадянської війни, тепер замикали двері: «Споконвічної щирості і щедрості наче й не було. Вона потухла в голодних шлунках».[897] Батьки попереджали своїх дітей, щоб ті остерігалися сусідів, яких вони знали все своє життя: ніхто не відав, хто може донести або виявитися злодієм чи людожером. Ніхто не хотів, щоб інші дізналися, як їм вдалося вижити. «Люди один одному не довіряли, — зазначала Марія Дороненко, — хто що знайде, ховає».[898]

Також зникло співчуття, і не тільки серед голодних. Відчай та істерія людей, що потерпали від голоду, навіювали жах і страх навіть серед тих, хто все ж таки мав достатньо харчів. В анонімному листі, якого зрештою знайшли в архівах Ватикану, описували те, як це було — опинитися серед голодуючих:

Увечері і навіть вдень просто неможливо нести хліб неприкритим. Зупинять голодні й вихоплять з рук, а часом покусають або поріжуть ножем. Я ніколи не бачив настільки схудлих і диких облич і тіл, ледь прикритих ганчір’ям... Щоб зрозуміти і повірити у масштаби катастрофи, треба тут жити. Навіть сьогодні, вийшовши на ринок, я побачив двох людей, які померли від голоду, тому що солдати кинули їх на віз, один на одного. Як ми можемо так жити?[899]

Як і під час Голокосту, свідки неймовірного страждання не завжди відчували жаль, а можливо вони просто не могли його відчувати. Натомість вони обертали свій гнів на жертв.[900] Пропаганда заохочувала це почуття: більшовицька партія голосно та люто звинувачувала українських селян в їхньому стражданні — те саме робили й інші. Мешканець Маріуполя згадував особливо потворну сцену:

Одного разу, коли я стояв у черзі перед магазином, щоб купити хліба, я побачив селянську дівчину, приблизно п’ятнадцяти років, у лахмітті, з очей якої визирав голод. Вона простягала руку до всіх, хто вже купив хліб, просячи кілька крихт. Нарешті вона дійшла до продавця. Цей чоловік, мабуть, лише щойно приїхав у місто, він не міг або не вмів розмовляти українською мовою. Він почав лаяти її, стверджуючи, що вона занадто лінива і не хоче працювати у колгоспі. Чоловік вдарив по її простягнутих руках тупим краєм ножа. Дівчина впала і крихти хліба, що вона тримала в іншій руці, випали. Потім він підійшов ближче, вдарив дівчину ногою і загарчав: «Вставай! Іди додому і працюй!» Дівчина застогнала, простяглась і померла. Хтось у черзі заплакав. Продавець-комуніст помітив це і почав погрожувати: «Дехто тут став надто сентиментальним. Помітити ворогів народу неважко».[901]

Голод також загострив підозру до незнайомих або чужих людей, навіть дітей. Мешканці міст стали особливо вороже ставитися до селян, які спромоглися пробратися крізь міліцейські кордони й жебракували. Зросла й недовіра містян один до одного, адже всі були заклопотані пошуками їжі. Анастасію X., дитину, яка проживала в Харкові під час голоду, батько кілька разів брав із собою, вони стояли біля кав’ярні з надією отримати недоїдки, доки «добре вдягнений чоловік» врешті-решт не закричав і не вигнав їх геть.[902] Водночас вона мала й зовсім протилежний досвід. Одного разу, встигнувши придбати буханець, поспішала додому. Її зупинила селянка, яка несла дитину, і благала поділитися з нею хлібом. Згадавши про свою сім’ю, вона спішно попрямувала далі: «Я навіть не встигла відійти, як нещасна жінка впала і померла. Страх охопив моє серце, тому що здавалося, що її широкі відкриті очі звинувачували мене в тому, що я не поділилась з нею хлібом. Вони прийшли і забрали її дитину, яку померла продовжувала міцно тримати. Образ цієї мертвої жінки переслідував мене ще дуже довго. Вночі я не могла спати, бо бачила її перед собою».[903]

У таких умовах правила традиційної моралі більше не мали сенсу. Крадіжки в сусідів, родичів, колгоспах, з робочих місць стали масштабним явищем. Серед тих, хто потерпав від голоду, крадіжки були надзвичайно поширеними. Сусіди в сусідів крали курей, а потім вигороджували і захищали себе так, як могли.[904] Люди зачиняли свої будинки зсередини вдень і вночі. Хтось написав анонімного листа-скаргу до Дніпропетровського обкому партії: «І немає жодної гарантії, що ось-ось [не] постукають, [не] заберуть все їстівне і [не] вб’ють серед білого дня. Де шукати захисту? Міліціонери самі недоїдають і трусять».[905]

Будь-хто зі службовців у державній установі — колгоспі, школі, бюро — також крали все, що могли. Люди клали зерно в кишені, засипали його у взуття перед виходом із установ. Інші робили схованки в дерев’яних інструментах і зберігали зерно всередині.[906] Люди крали коней, навіть зі штабів міліції, корів, овець та свиней, різали їх та їли. В одному районі Дніпропетровської області в квітні-травні 1933 року з колгоспів вкрали 30 коней; в іншому районі злодії вкрали п’ятдесят корів. Як було вже згадано, вночі селяни тримали своїх корів, якщо вони в них ще залишилися, всередині власних будинків.[907]

Люди також викрадали запаси насіння, які, звичайно, конфіскували в них самих і тепер зберігали в сховищах. Часто його кількість була невеликою — колгоспників регулярно ловили із повними кишенями. Водночас ця проблема була дуже поширена, у березні 1933 року українське керівництво видало спеціальну постанову, в якій ДПУ міліції та групам активістів дали

1 ... 79 80 81 ... 146
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"