Читати книгу - "Діва Млинища"

Веня був простим, не вельми говірким, працювати пішов на ферму підвожчиком кормів. Та була в чоловіка одна пристрасть — до мотоцикла. Десь купив собі старого «Їжака»[69], сам перебрав його, склав по-новому, пофарбував. І між роботою та по святах гасав на тому мотоциклі, як навіжений, по селі, по польових і лісових дорогах, а то й по шосейці. Та з такою швидкістю, мовби хотів на своїй тарадайці в небо злетіти. Гасав і все.

— Доїздишся, — не раз пророкувала Настя. — Яка холєра тибе носить?

— Вітру шукаю, — кидав чоловік, натякаючи на давню їхню розмову при першій зустрічі. — А ти не каркай, Кручихо.

Настя таки накаркала. Зимовою порою Веня не знати чого погнався польовою дорогою вздовж Мережки. Хотів перескочити через шосейку та не помітив, як виїжджає з-за повороту машина. Щоб уникнути зіткнення, вивернув кермо. З машиною не зіткнувся, та не справився, як було сказано в міліцейському протоколі, з керуванням і врізався в придорожнє дерево. На його обличчі застигли здивування і ще наче якесь запитання — може, чому не дали наїздитися, посперечатися з вітром чи втекти од прикрощів цього світу.

По наглій загибелі чоловіка Настя лишилася з четвіркою дітисьок, найстаршому з яких добігало до десяти, донька тільки в школу пішла, а найменша дибцяла під стіл та витирала шмарклі.

Веня загинув на початку зими, а наприкінці весни Настя заглянула до сусідки Федорки, яка жила через хату. Між ними була різниця десь в одинадцять літ, але дружили, позичали одна в одної і хліб, і сіль, сварилися й мирилися, часом і разом перемивали кістки млинищівських жінок. І цього разу покалякали про те про се, Федорка, звісно, поспівчувала, що типерка Насті доводиться самій і з хазяйством управлятися, й дітям давати лад.

Тоді Настя й видала:

— А знаїш, чого я до тебе прийшла?

— Кажи, то знатиму. — Федорка. — Мо’ що позичити, то чого ж…

Настя стояла, запнута легкою косинкою, у станіку і довгій спідниці, а по губах раптом пробігла, начеб зазміїлася, загадкова посмішка.

— Віддай мині свого Юрка, — сказала вона.

— Як то оддати? — Федора подивилася здивовано. — Якщо помогти чого, то як приїде, скажу, щоб зайшов. А нє, то Потап щось поможе.

— Я не про те, — Настя потерла носком черевика по землі, а посмішка набула іншого забарвлення, ще веселішою стала й водночас начеб соромливою.

— Мо’ вкосити тре, то скоро в нього канікули, то поможе. Юрко, ти ж знаєш, хоч і студєнт, косити вміє по-наському.

— Федорочко, я ни про таку поміч, — сказала Настя. — Оддай мині його назувсім, за чоловіка.

— Як то за чоловіка? Здуріла, бабо, чи що? Ци, може, вже й з Юрком гуляла?

— Не бійся, ни спокушала твого синочка, — сказала Настя. — Він же в тебе такий аліганцький[70]… Як тая дівка, що ще ни гуляна…

— То що ж ти хочеш?

— Кажу ж — за чоловіка оддай. Назовсім.

— А, то ти жартуєш, — нарешті второпала Федора. — Ой, Настуню, хай-но Юрко вивчиться, інженєром стане, то, диви, й найде собі пару. Йому ще спішити ни тре.

Настя раптом тупнула ногою.

— Тре спішити. Тре. Я направду прошу, щоб ти його мині оддала. За чоловіка. Юрчик тибе любить, завше за мамину спідницю тримався, слово твоє, як учоні кажуть, — гавторитєт, того й до тибе перше звернулася.

Федора нарешті второпала — таки ни жартує сусідка-навіжениця. Направду таке надумала-нагадала. Як же то? Що ж то діється?

— А ти ни забула, скіки між вами літ? — Федора не приховувала зневаги в її інтонації.

— Ну, знаю… Штирнадцять літ. То й що?

— То й що? — Федора стала закипати. — То й що, кажеш, бабисько дурне? І те, що в мого сина ни хазяйство, а наука в голові, тобі ніц ни значить? Ще року по чоловікові ни минуло, а вже між ногами засвербіло? То йди потрися в хліві об двері, коло свеї свинки. Отако тобі скажу, хоч обіжайся, хоть нє. Все, мині тре ще попоратися, а тобі в ланку колхозну йти. Поговорили, називаєця…

— Ну, як хоч… Я те і Юркові можу сказати, — кинула Настя наостанок.

— Кажи, кажи, — Федора їй навздогін. — Ото потішиться хлопець.

З тим і розійшлися. Федора спершу про оте Настине варіятство розказала чоловікові. Потап тільки буркнув:

— Та в Насті всіди мухи в голові літали. Чо вона хоче, щоб Юрко учобу кинув та на неїних дітисьок прийшов? Ет, регоче, певно, зара з кимось, а ти й повірила… У дурних бабів — дурна й мова. Нидарма кажуть: «Чоловік, як жаба, і то вартніший за бабу». Тьху!

Федора подумала, що таки правду каже чоловік. Стала й собі вважати, що Настя просто неї розіграла. З тим через кілька днів до сусідки навідалася.

Настя відразу мокрим рядном накрила:

— Як там Юрчик? Ще не приїхав? Бо я таки з ним стрітися хочу.

— Якщо дурна, то перехрестися, — тільки й сказала Федора, сплюнула і вернулася додому.

Юрко приїхав наприкінці весни. Сказав, перш ніж остаточно вгризтися в екзамени, хоче пару днів дома розслабитися, до того ж взимку забув одного підручника, то зара забере. Федора дивилася на доладну, пружну поставу сина й раділа — до армії Юрко був худющий, аж світився, а тепер вилюднів, не такий сором’язливий, як колись, за словом у кишеню не лізе, як казала та ж Настя: «Гуморний став у тебе синок». При згадці про шебуршну, з мухами чи й тарганами в голові сусідку Федора спершу було нахмурилася, а потім вирішила, що таки розкаже синові про той неїн дурний прихід і ще дурнішу пропозицію. Справді, посміються та й усе. І сказала за вечерею.

Юрко посміхнувся — зневажливо-іронічно, сказав, що б ніколи не подумав, що Настя колись щось до нього мала. Як підростав, сміялася все, що над книжками нидіє, замість того, щоб за дівчатами бігати. І взагалі над наукою сміялася. Гульки, скільки пам’ятає, були в голові. Старший син, казали, не од Вені.

Одним словом, мати Федора