Читати книгу - "Діва Млинища"

Юрій похвалив молодшого брата Мишка за те, що взявся за розум, готується поступати в технікум. Сестру Маринку, що, мов кошеня, підластилася, по голові погладив. Обох менших він, уважай, виглядів, виняньчив, доки батьки в колгоспі затято працювали — мама на полі, тато — на фермі. Спитав, чи від Ольги не було листів, як там, ще заміж не вийшла? Мати — та нє, кавалєр, казала, новий, як приїжджала бульбу садити.

— Я їй — скіко то мона, а вона — доки ни найду своє щістє. А тут Вітько з Козлищ зновика прийшов, та затєто бульбу помагав садити. А сам соловейки з очей випускає, як на Олюню нашу подивиться. Я й кажу — отямся, дівко, от тобі пара, на руках носитиме. А вона ж: «Хочете, мамо, щоби в село вернулася? Нізащо». То забирай, кажу, Вітьку до себе в місто, обоє будите штукатурити, ни велика манація, навчиться, хлопець до роботи беручкий. Сміється, зараза, хай сам здогадається до мине приїхати. Ну, провів до автобуса разом з нами, за руку тримав, мо’ що і вийде, я ни проти. Отакі то діла, Юрчику-мурчику. Знаю, що ти ни женишся, поки своєї учоби ни скінчиш, то хай би вже Олька виходила шмидше[71], онуків хочу побачити.

«Вже бачите», — ледь не сказав.

Як скінчили вечеряти, Юрій вийшов надвір. В обличчя війнула вечірня прохолода. За Бригадєровою річкою, в полі, гули трактори — там і ввечері тривали меліоративні роботи. Змінитися мало все довкола Загорян.

«Пройдуся», — подумав.

Спустився городом до лужка, якого ж, певне, скоро з’їсть меліорація. Прохолода приємно остуджувала голову. Десь за спиною зазвучала на повен голос музика і пісня. Здається, на сербській — хтось ввімкнув радіолу — змінилося село. І раптом заграла, загриміла інша музика — тоді, того вечора, три з половиною роки тому, як його проводжали в армію. Він також вибрався, вирвався з людського юрмиська, що пило, веселилося, сміялося, танцювало, співало, аби побути наодинці з самим собою, з тишею осіннього вечора, далеким силуетом лісу на темно-синьому обрії, із зорями, котрі блукали вгорі. Подумав, що зорі бачитиме й там, на майбутній службі, але вони будуть інакші, чужіші. Ніби й не надовго розлучався — всього на два роки, а щось раптом защеміло в грудях, замлоїло, довколишній простір став тулитися до нього, а потім кудись відбігати.

Вже як перетнув рівчака, за городом почув за спиною чиїсь кроки. Хто б це пішов за ним? На проводжальному вечорі було серед гостей кілька колишніх однокласників і однокласниць, а от його дівчини, тої єдиної, що сидить поруч за столом, що проводжає по-особливому, що обіцяє ждати, як у тій пісні, дві зими й два літа, у нього не було. Колись прийшла й мовби розчинилася в повітрі, в часові дитяча закоханість, подобалася одна однокласниця, Любка Віртусьова, та в неї був хлопець, що вже вернувся з армії. Жаль за «своєю дівчиною» якщо й був, то легенький, мов подмух ледь відчутного вітерця. Ще все попереду, все попереду…

Хто ж вирушив за ним? Він спинився, з темряви виріс жіночий силует. Сусідка Настя?.. Чого б їй іти за ним…

— Не бійся, то я, — почув стишений, трохи чогось мовби зворохоблений голос. — Що, прогулятися рішив, з рідним болотом попрощатися? — і тихенько засміялася.

Спинилася вже зовсім поруч, чув її важке, засапане дихання, неначе пробігла хтозна яку відстань, відчував жар, який пашить з її тіла, й дедалі ближче й сильніше.

Раптом обняла, припала, затулила собою весь вечір, весь світ.

— Не пручайся, — почув шепіт. — Хоч в останній вечір зроблю тебе чоловіком, а то підеш до війська нечіпаним і нецілованим. Таким і служити тяжче…

Губи її були зовсім поруч, руки вже під його сорочкою. Не гарячі, а чогось холодні. Мов у зими позичені.

— А Веня?

— Що Веня? У Вені стакан у жмені. Нагльокався вже, от-от мордяку в тарілку встромить. Хоч стати чоловіком? Хочеш, хочеш, я вже чуствую…

Настя скинула кофтину, жбурнула на пахучу траву й потягнула на неї за собою і Юрка.

Вона таки зробила того вечора його чоловіком — взяла раз, і другий, вміло, шепочучи брутальні слова. Юрій знав про її гулящість, недобру славу, сусід Дмитро, на два роки старший, хвалився, що мав неї прямо у її клуні, та в нього й на думку ніколи не спало мати її, скористатися слабкістю цієї жінки. Котру знав з раннього дитинства, на очах якої виріс.

Але до якої придивлявся, колись ще, підлітком, з якимось особливим інтересом.

Гріховним?..

Чоловічим?..

Іноді щось тягло заглянути на сусідське подвір’я.

— Давай допоможу, — сказала вона, і він відчув руки, що враз потепліли, нижче живота. — Бідна дитина… Горенько моє…

Відчув пекучий сором, коли вертався на подвір’я, повне музики й танцюючих тіл, коли сідав за стіл, за яким дивився геть посоловілими очима Веня, законний чоловік Насті. Вона ж поводилася, мов нічого не трапилося, сиділа тільки в платті, бо ж кофтина була вимазана, весело сміялася та першою завела старовинну пісню про рекрута, котрого забирають ой, до війська, в сторононьку, і на службу, й на війноньку.

Наче наганяла жалю.

Мовби хотіла спеціально нагнати на нього жалю за розлукою з рідним домом, з усім, до чого звик, біля чого виріс і… І за нею самою?.. Виводила про те, як наливають срібну чарочку рідна мати, молодичка ще й шинкарочка.

Він раптом почув тихі слова, сказані наостанок, перед тим, як підвелися із землі:

— Я ж давно тебе люблю, дурний хлопчиську… Давно про те, що сталося, мріяла… Суди, як хочеш…

Тоді не повірив, тільки здивувався, а тепер… Здивувався… Як чоловік?

«А тепер?» — Юрій думає те саме наприкінці весни, через три з половиною роки після тих пам’ятних проводин.

Він так само йде городом, «провітрюючись». Ось і рівчак, якого скоро не буде. А може, й буде, меліорація не все з’їдає. Лужок перед полем. Трава, на якій вони кохалися. Тільки тепер нова. Сповнена весняного буяння.

«Що це значить?» — Юрій питає самого себе і сам же відповідає: «А нічого не значить. Нічогісінько. Гулящій, аморальній жінці забажалося попробувати незайманого сусіда, от і все. А тут ще й самогонки пийнула. Чоловік за столом куняє…»

Він казав сам собі й раптом прийшла інша думка. Згадалися оті слова про любов. Може, він щось не