Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"

Іван спинився, потім сів на вкриту свіжою запашною травою землю. Дістав люльку, але одразу ж заховав. П'янкість весняного саду не хотілось псувати тютюновим димом. Не почув, замріяний, тихих кроків за спиною. Здригнувся, коли жилава рука м'яко лягла на плече. Обернувшись, побачив батька. Федір Богун, важко опираючись на синове плече, сів поряд. Кілька хвилин мовчав, вдивляючись туди, де блукав погляд Івана, потім почав розмову:

– Як ти, сину? – запитав стиха.

– Нічого.

– Ходиш, мовчиш…Чи не радий до батьківської домівки приступити?

– Радий, батьку.

– Може, відвик?

– Таки відвик. Надихатися не можу. Така краса навкруги! Федір посміхнувся:

– Так, краса… А пам'ятаєш он той ставок? – він вказав у далечінь, де під смужкою жовто-зеленого очерету виблискувало блакитне дзеркало води.

– Так. Стехів ставок. Чому його так назвали?

– Не знаю. Але ще мій дід так його іменував. Пам'ятаєш, якого я коропа там упіймав?

– І коропа пам'ятаю. Я його й підняти не зміг.

– Не зміг. Добрий був короп, пуда півтора, я ледве втримав. А ось там, у ліску, ти колись, серед зими, заблукав. Я до ранку тебе розшукував з козаками… Мало не по груди у снігу ходили. Пригадую, я боявся лишень, аби вовки на тебе першими не натрапили, багато їх того року в наших краях розвелося. Коли нарешті знайшли, ох я і лихий на тебе був! Навіть відшмагати хотів, щоб удруге не закортіло по лісах швендяти. Омелько не дав. Він, каже, пане хорунжий, смерті в очі дивився, що йому твої різки. А потім мама… Як вона тебе берегла! Зайву волосину боялася з голови впустити. Здається вчора все було, а ти вже лицар. Летить час.

– Летить, – погодився Іван. Він побачив, немов перед очима, прикриті пеленою часу картини темного, заваленого кучугурами лісу, лютий холод, дерева, схожі на почорнілі руки мерців, що їх бачив пізніше на полях бойовищ, пригадав моторошне виття і хижі вогники очей зовсім поряд.

– Як там було, Іване? – раптом запитав батько.

– Де? – не одразу зрозумів Іван.

– Під Кумейками. Важко?

Іван знизав плечима. Зірвав травинку і стромив у зуби соковите стебельце.

– Не знаю. Важко було й раніше. Там було… гірко!

І зненацька Богуна прорвало, виносячи на поверхню з душі болючі слова, як виносить розбухла від злив ріка з берегів свої води:

– Гірко було, батьку! І тепер гірко. Ми все зробили заради перемоги! Сильвестру Козі було лише дев'ятнадцять, а він залишився лежати там з перерізаною горлянкою… Нестору Маленькому в груди вп'ялося стільки списів, що він злетів з коня, наче крук з гілки. Петра Терлецького ландскнехти розірвали на частини, немов зграя скажених хортів. Тимошівський курінь загинув майже в повному складі. Мишастівський і Кущівський курені знищено до останнього козака! Дерев'янківський, Батуринський і Вищестеблівський курені втратили вбитими половину складу. Піді мною впали двоє коней, панцир став схожим на порубану бляшанку. Ми купалися у крові, але стояли! Бачить Бог, ляхи вже подалися і почали відступати від нашого обозу… Я не можу повірити, що табір було розірвано без лютої зради! А ми, ми! Не змогли вберегти гетьмана, не зуміли! Тепер ось я тут… Гірко, батьку!

– І мені гірко, – лише зітхнув Федір.

Іван відповів поглядом повних сліз очей. Знову дістав люльку.

– Ти знав, що все закінчиться саме так. Знав і я. Коли все тільки починалося. Але ти повинен був пройти сам крізь все, на власній шкірі відчути ціну добру і злу. У Павлюка не було жодного шансу на рівних протистояти ляхам… Іване, повертайся з Кумейок, ти виконав свій лицарський обов'язок, тобі немає в чому винуватити себе, будь з нами, тут! Пообіцяй мені!

– Я обіцяю, батьку…

* * *

Як було прийнято рішення вирушити до Бару, Іван і сам не міг би сказати, постав йому хто-небудь таке запитання. Але, на щастя, його ніхто ні про що не запитував. Він просто осідлав коня і виїхав з хутора ранкової пори, змучений безсонною ніччю, прокинувшись одразу по півночі з образом Ганни перед очима. Нічого не пояснював батькові і сестричці Настусі. Навіщо воно їм, адже він і сам не знав, пощо їде в лігво свого лютого ворога? Проте відчував: інакше вчинити не може. Час, який минув по їхній з Ганною останній зустрічі, не загасив вогник почуття в серці молодого козака, а навпаки, роздмухав його, перетворюючи на справжню пожежу нерозділеного кохання. Утім, чому ж не розділеного? Адже обіцяв їй домогтися прихильності за будь-яку ціну, а що зробив задля цього? Нічого. Але настав час.

Іван дістав з-за пазухи тонкий серпанок пештималу[77] – напівпрозорий шовк, укритий химерними арабесками золотого шиття. Тканина все ще зберігала пахощі її парфумів. Так, він переверне землю задля її прихильності! І що в порівнянні з цією метою являє собою небезпека бути заарештованим за участь у збройному бунті? Нічого, зовсім нічого! Навіть те, що чув про кару, прийняту багатьма з козаків, котрі, як і він сам, стали під знамена Павлюка, не могло не те щоб зупинити, бодай на хвилю затримати Богуна.

Вірний Циган до кінця свого конячого життя не зміг, напевне, забути тієї шаленої гонитви, під час якої мало не загинув, без кінця отримуючи нещадні удари срібних господарських острогів, відчуваючи над вухом несамовитий посвист і гикання. Скошував на Івана повне благання око, але отримував усе нові удари батога й острогів. Не міг зрозуміти своїм примітивним розумом: навіщо його примушують довгі години витримувати такий шалений чвал, якого він не пам'ятав навіть під час найстрашніших бойовищ? Покірний долі, з останніх сил біг не спиняючись, хоча час від часу повертав голову і жалібно іржав. Нарешті Богун усе ж опам'ятався. Загнавши на смерть коня, неможливо втекти від невеселих думок і побоювань побачити в очах, котрі приходили сотні разів уві сні і наяву, зневагу, почути образливий сміх коханої. Адже він добре пам'ятав її слова про те, що вони занадто різні задля того, аби бути разом. Так, занадто різні вони були тоді. Тепер же, коли він перетворився на карного злочинця, котрий смів посягти на державний устрій Речі Посполитої,