Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

Це якийсь фатум, чи що, – з тими моїми Горинями! За Богдана мене двічі тягали по парткомісіях – то заступався за нього, то шану на весіллі віддав, а з Михайлом зустрічався, зовсім випадково, обидва рази напередодні його арештів.

2 грудня мене запросили на виступ у виробниче об’єднання «Кінескоп». Я дуже здивувався, коли зустрівся там з працівником кабінету психології праці Михайлом Горинем: донедавна він працював кочегаром у хлібопекарні.

В актовій залі відбувалося обговорення мого роману «Манускрипт з вулиці Руської». Михайло попросив слова. Він високо оцінив роман, дорікнув мені, що я ще не подарував йому цієї книжки, і я пообіцяв це зробити, заохотив мене взятися за тему психологічного роздвоєння людини в підневільних умовах (а я вже працював тоді над «Четвертим виміром») і закінчив свій виступ такими словами:

«Іваничук чесно пройшов випробування критикою, тепер він проходить випробування славою. Не знаю, як він дасть собі раду з тим клопотом».

Хай на це питання відповість нині сам Михайло Горинь. І ще – Левко Лук’яненко. Вони в концтаборах розмовляли й про мене, це записано в книзі пана Левка «Вірю в Бога і Україну». Їх, наших сподвижників Волі, турбувала суспільно-національна поведінка осіб, на яких у тій чи іншій мірі орієнтувався загал: підстав для таких турбот у в’язнів сумління було більше, ніж треба.

Другого дня Михайло прийшов до редакції журналу «Жовтень» забрати в мене обіцяну книжку. До кімнати не заходив, викликав мене вниз телефоном, і я побачив, що мій приятель чимось дуже стурбований.

Того ж дня його заарештували.

…1981 рік приніс мені непоправне горе: на сам Великдень померла моя добра мама – була ж вона людиною святою.

За кілька місяців до її смерті я повернувся з Нью-Йорка, куди був посланий делегатом на XXXV сесію Генеральної Асамблеї ООН, – привіз мамі в подарунок годинника, який так мало відрахував їй часу.

Сповнилось мамі на день смерті сімдесят п’ять років. Чому ж не пожила ще десять літ, щоб могла сама переконатися в справедливості свого передбачення: «Те, що збудовано брехнею і терором, не має права на довге життя».

Було б, певне, банально пригадувати читачеві політичні події, що розгорталися в конаючому соціалістичному світі протягом наступних чотирьох років, – перед воцарінням на московський престол останнього більшовицького вождя Михайла Горбачова.

Тепер – через відстань часу, іронізуючи і насміхаючись над людською сліпотою, – промовляють до нашого затурканого або, як любить висловлюватись Левко Лук’яненко, забамбуленого розуму такі до смішного зрозумілі істини: хіба важко було нам зрозуміти, що живемо в комедіантському вертепі, в якому дограють примітивний фарс маріонетки мертвої уже системи – політичні карлики? Вони ж на наших очах, відчуваючи неминучий фініш, цинічно розкрадали добро приборканих народів, одягали свого карлицького магістра в блазенський одяг, щодня чіпляючи йому, юродивому, нові блискучі брязкальця, і, фокусуючи на ньому нашу увагу, дозволяючи навіть відверто глузувати з нього, ховалися за його спиною і справляли свої п’яні шабаші, оргії, королівські лови, а головне – заповнювали нашим золотом іноземні банки, випомповували із землі дорогоцінний сирівець, якого вистачило б принаймні на півстоліття молодим нинішнім державам, виснажували гербіцидами заради одноразового врожаю земний гумус і здеморалізовували до краю працівника, який і нині не знає, звідки і за що взятися, щоб розчистити руїну й розпочати нове будівництво, – не знає і лає демократів, що довели, мовляв, народ до зубожіння, не вміючи із п’яного просоння збагнути, що довели до цього комуністи, використовуючи в руїнницькій роботі його самого.

А ті письменники, які у своїх творах прославляли безглузду систему, – хіба не знали, що це не тільки непорядно й підло, а й що вона не вічна і колись доведеться розплачуватись соромотою за колаборантство?

Та що говорити, всі розуміли, але ж пили брагу, не підозрюючи, що похмілля прийде так швидко. Не розумів цього, мабуть, тільки верховний державний блазень: увірувавши у свою винятковість, він підписувався на підсунутих йому графоманських екзерцисах, які видавалися потім мільйонними тиражами, й дебільно втішався; розцяцькований осел смішив довколишній нормальний, званий капіталістичним, світ, котрий терпеливо, але й не у малій тривозі, – має ж бо дурень у руках іграшку, якою може вмент спопелити все живе на землі, – чекав, чим це все закінчиться.

А втім… Легко тепер казати – а тоді змучений народ чекав ще доброго царя. Блазня поховав і тремтів від самої думки про куцорослого члена політбюро Романова, який на весілля своєї дочки брав напрокат унікальний музейний золотий посуд; до смерті злякався Андропова, котрий дав дозвіл кагебістам вриватися навіть у сімейні спальні й шукати прогульників; зчудувався горбатим карликом Черненком, який умів зрозуміло вимовити тільки одне слово – «Ха-ра-шо!», – тож ясна річ, що більш-менш інтелігентним Горбачовим втішився народ невимовно, і тільки злі пророки, яких розплодилося вмить набагато більше, ніж за довгий час правління Гришки Распутіна, прорікали віще: не тіштеся всує, в Божих книгах записано, що «мічений» розвалить безбожну державу.

У пророцтва партократія категорично не вірила; перший секретар львівського обкому партії Віктор Добрик, який докладно знав секрети більшовицького шахрайства, насміхався над наївняками, котрі повірили в «новый ветер перемен», – ті нові вітри віяли уже не раз; він гаркнув якось під час прийому письменницької делегації на Дмитра Павличка: «Кажете, нові часи настали? Нові часи настали ще в сімнадцятому році!»

Пророкам не вірила й основна маса народу: прийшов же ж добрий цар – тож усі сподівалися на Горбачова, чекали, затаївши подих, якихось елементарних полегш і втішилися, як дідько цвяшком, гласністю, яку я потім назвав в одній із статей «Гласністю вопіющого в пустелі»… Про здійснення подібних