Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

і просто ти щось мені скажеш… – що? – все одно. – Все життя. Очі твої живії!.. Тіло співуче твоє… …а вітер… ти чуєш? — – холодом віє а далеч, як туга, так серце п’є. Кохання
Що боязка – в зачумлені сади Ішла і мріяла. Боялася й хотіла. Покусані уста. По тілі – ті сліди, Вогненні дотики – по її цілім тілі. Тобі в широкий світ непевні це сліди — Мої уста – на цілім твоїм тілі, А мороком весна устелює сади, Де віддана руками. Зов очима. Від моря б’ють вітри. Все мусить гоном ринути… Несмілива, жадна – ти все ж прийшла сюди. І ще сьогодні я тебе візьму, Бо ти гаряча, вся ти беззахисна, Бо ти прийшла в зачумлені сади, Що змилування пристрасті не знають. Як спалене, цілунків слід ховаєш — По тілі радісні в світи, у цвіт – сліди. У морі
Вітрило – вирване крило пташине… Лункая чаша, що п’є вітер вічно… а обрій заточився… плине… плине… а обрій серце ссе… і болем його палить… Прощайте всі… Я в морі… Вас не кличу Земля і беріг – це ж любов забита! що в серцеві труну й могилу собі має… Мені, як жити – щастя й волю пити, а іншого, а меншого – не знаю. Ох! Далі, о! У безкрай! Не знать. Не забувати! Щоб тільки води. Тільки небо й зорі! щоб морем по світах залити, цілувати, не знать ні меж, ні колії, ні горя. З циклю «Дні»
І
…А я усе шукав пророків Світ сну