Читати книгу - "Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим"

— Вочевидь, так. Це настільки жахливо?

Питання Джейкоба змусило мене відірватися від парочки навпроти і повернутися до нього. Він не виглядав таким же похмурим, як Джеймс, але й усмішки я не побачила. Джейк дивився на мене й чекав на відповідь, ніби вона була вкрай важлива.

— Та ні, — озвалася я.

Відверто кажучи, мене не турбував достаток його сім'ї чи тим більше сім'ї Джеймса, але я розуміла, чому так відреагувала Джесс. Будучи ще юними, ми зіткнулися з фінансовими труднощами, через що пішли працювати туди, куди нас погодилися взяти. У нас же не було нормальної освіти, крім школи. У результаті не один рік ми підробляли офіціантками, прислужуючи тим, хто не мав проблем із грошима. А останнє місце й зовсім було шикарним рестораном, де ми догоджали якраз багатим спадкоємцям.

— А, по-моєму, Джесс сказала це з глузуванням, — заперечив Джеймс, не повертаючись до моєї подруги.

— Просто наші компанії зовсім різні, от і все, — м'яко відповіла я, намагаючись трохи згладити напружену атмосферу, що раптово виникла.

Вийшло це в мене? Ні! Здавалося, Джеймс лише сильніше напружився.

— І що з того? — спитав він, подавшись уперед.

— Та що з тобою таке? — зовсім несподівано і надто різко вибухнула Джессіка. — Я про вас нічого поганого не говорила. Просто дивно, що багаті хлопчики відпочивають на покинутому пляжі, а не на якомусь фешенебельному курорті.

— Ми поїхали за мрією, і це був наш вибір, — у розмову вступила я, не полишаючи задуму згладити конфлікт із нічого. — Живи ми в Лос-Анджелесі, невідомо як би усе склалося.

— Треба бути сміливим, щоб кинути все й поїхати за мрією, — підхопив Джейк, з усмішкою глянувши на мене.

Ми з Джейкобом намагалися розрядити обстановку, тоді як Джессіка дулася, не розуміючи, чого такого зробила, а Джеймс сердився й занадто багато пив. Він буквально за один ковток спустошив склянку і зробив собі нову порцію.

— Піду краще поспостерігаю за Джоном та його бачатою, а то ви такі милі, що аж нудить.

З цими словами Джеймс підвівся та попрямував до наших танцюристів. Джессіка ж провела його поглядом, а потім подивилася на нас. Ми з Джейком сиділи досить близько один до одного, але не так уже й занадто. У всякому разі, мені так здавалося.

Чи моя подруга щось помітила, чи їй стало нудно, але вона встала і попрямувала слідом за Джеймсом, при цьому сказавши:

— Розважайтеся.

Я дивилася вслід подрузі, коли дещо змусило мене різко повернутися. Поки я спостерігала за друзями, які були праворуч, Джейкоб узяв і легенько поцілував мене в плече.

— Вони всі зайняті й навіть не дивляться в наш бік, — сказав він на своє виправдання, помітивши мій здивований і трохи шокований погляд.

— А якби хтось побачив?

— А якби хтось побачив, — почав Джейкоб, понизивши голос майже до шепоту, — то тобі не довелося б думати, коли і як розповісти подругам, а мені не довелося б весь вечір мріяти про твої губи.

Обличчя Джейка було настільки близько, наскільки дозволяли наші плечі, якими ми доторкалися, сидячи поруч. І з такої відстані я вже могла відчувати тепле дихання на шиї та щоці.

Я нічого не сказала, а просто дивилася в прекрасні темно-карі очі, отримуючи у відповідь чарівну усмішку з милими ямочками. Спочатку погляд Джейкоба ковзав на моєму обличчі, немов вивчаючи кожен дюйм. А коли зупинився на моєму роті, я мимоволі закусила нижню губу. Джейк різко втягнув повітря носом. Затримавши подих, він заплющив очі і відкинув голову назад. Я точно знала, що в той момент Джейкоб дуже хотів мене поцілувати, і це розуміння було страшенно приємним.

Усміхнувшись, я потяглася до його долоні між нами та накрила своєю. Погляд Джейка опустився до наших рук, а потім повернувся до мене.

— Ти чарівна, Еріко, — ніжно зашепотів він. — І хай здається, що ми різні, та поряд із тобою я відчуваю щастя. Так, ми ледве знайомі, але це правда. З тобою я щасливий.

Відвертість Джейкоба все ще дивувала мене, але щоразу це було саме приємне здивування. Він сказав, що треба мати сміливість, щоб кинути все й піти слідом за мрією. Але щоб отак ось відкрито говорити, теж потрібна була сміливість.

— А може, ми не такі вже й різні? — Я не чекала відповіді та одразу продовжила: — І не обов'язково знати людину багато років, щоб бути з нею щасливою. Хіба ні?

— Ти маєш рацію, — прошепотів Джейк і знову майже невагомо поцілував мене в плече.

— Та все ж таки, розкажи мені ще щось про себе, — з безглуздою усмішкою на обличчі попросила я.

Але Джейкобу завадив крик Вікі…