Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

Через два дні виходжу до тепер більш жвавого центру Василькова у сонцезахисних окулярах. І в кепці.

Ні, не тому що парить й смалить безжальне світило.

А тому що все місто оголосило мені бойкот.

Мої крики в бік Кулака стають притчею во язицех, а плітки в селищі розносяться кульовою блискавкою.

Виявляється, вони всі тепер люблять Кулакова, а не мене!

Хотіла б сказати, що гроші і влада перетворюють людей на продажних підлиз.

Але вони всі, бачте, співчувають бісу.

Нещасний який! Завів кримінальну справу на невинного безпритульного, але всім плювати!

У кафе-їдальні буфетниця поглядає на мене скоса, інколи переглядаючись із кухаркою.

— Він весь побілішав, коли ти пропала, ну тоді в колодязі, — голосить Світлана потім у коридорі. — І купив місту столітній запас ліхтарів, Алісо!

— Ой не дури, він же заміж тебе бере, — розходиться на половину вулиці Марія Георгіївна. — Як у бога за пазухою будеш, людина він велика. Гуляти по дівках, звичайно, піде, але ти вже немолода. Як тепер виправляти придумаєш, що наговорила.

І ця жінка два тижні тому пропонувала свого племінника-механіка, тому що Кулаков точно зі мною не одружиться!

Та кому потрібен шлюб, якщо ні клятви мені, ні мої почуття нічого не значать для нього.

Ні-чо-го.

Навіть вибачень не придумав.

Я вирішив! Я сказав! Так треба! Не розповім!

Шмигаю носом потім півдороги додому. Бо все-таки думала Вася мені чоловіком буде. Шоколадки мені купувати, будувати разом зі мною спорткомплекси і дитбудинки, і питати всілякі дурниці про книжки, в яких він ні чорта не розуміє.

А ще, звісно, регулярно масажувати і забезпечувати пальпацію моїх грудей, оскільки я потребую профілактики маститу.

Не дозволю нікому іншому це робити. Ніколи!

Навіть Міра Никонівна вважає, що Кулак не такий поганий, як здається.

— Він у мене десяток помаранчевих качечок купив і десяток єдинорогів для випікання, — вибачливим тоном каже вона. — Навіть не знаю, що він збирався з ними робити.

Підлий мерзотник налаштував проти мене все місто і навіть нічого не зробив для цього!

Зустрічаю на стежці директора церковного хору. З кишені ряси стирчить силіконовий чохол телефону.

— Прощення — облагороджує душу, — зміряє мене поглядом і біжить далі.

Єдиний, хто повністю на моєму боці, — це Сергій Степанович. Що не може не пригнічувати, бо він найогидніша людина міста.

— Бачиш, слина у нього із рота покотилась, оце пройдисвіт, — голосить, коли я допомагаю йому обрізати кущ аґрусу, — найпершу наречену Василькова йому подавай. Знайдемо тобі нареченого кращого і багатшого. Прохіндей навіть до цього, як його там, справжнього м'їл... м'їлья… м'їльялдера, тю, не дотягує. І красива, і розумна, і добра. Лінива, звісно, але над цим будемо працювати. Він ще пошкодує про свої викрутаси!

І цей чоловік нещодавно казав, що мене ніхто не візьме заміж, бо в мене надто товста філейна частина.

А ввечері починається паломництво до хати. Замолвити добре слівце за святого Василя.

Першим прилітає Єгор, в запорошених шортах і косій гавайці, з фінгалом під оком.

Подальша бесіда викликає в мене гнітючий стан, бо однокурсник дуже переконливий.

— Тебе там не було просто, — заводить він палко, — коли ми двері намагалися відкрити. Ми коли тебе розгледіли, я думав, Кулаков на той світ відправиться. За тобою, повертати тебе, тому що ти мертвою виглядала, Чернишевська. Він тільки медиків до тебе підпускав. А потім... він дуже розлютився. Я такого ще в житті не бачив. Ти зрозумій, ти дзвонила йому, а він слухавки не взяв. Він просто з розуму спався, у нього дах поїхав від почуття провини.

Ага, і разом з дахом сам поїхав і прямо до спорткомплексу підкотив.

— Що там на папері тому було написано?

— Якому? — дивується він.

Після моїх пояснень, він задумливо згадує:

— Так-так, було щось таке. Але я не бачив написаного. Дивно.

Нічого дивного, коли в справі замішаний злий кнур. Усе вже за Алісу порішав, навіщо довірливій дурочці щось знати.

Наступними приходять добермани-консультанти.

Сорок хвилин переконують мене, що далі будемо продовжувати формування Статуту. Що нічого за фактом не змінилося.

— А який сенс, якщо громада вже проголосувала за Статут, де половини й не прописали?

— Так, Статут для внутрішнього користування залишиться, — розфусолює Вітя. — Василь Іванович має намір усе справно виконувати.

Готова посперечатися, що "Василь Іванович" навіть не в курсі, що він має намір "усе виконувати".

— Закони і правові акти для того й існують, щоб не було лазівки у вигляді "намірів". Які помінятися можуть. До побачення.

А майже вночі Марат привозить Івана. Обіймаю козенятко що є сили, а він агресивно видирається через хвилину. Ну тому що дорослий уже шибко! Розпитує, як я почуваюся, і кричить:

— Я не хотів, Алісо! Я не хотів! Я ж для нього це підготував! Щоб помститися за тебе.

Цілую в маківку і переконую, що все сама знаю. І щоб не смів почуватися винним, а про мовчазні ініціативи помсти ми потім поговоримо.

Безпечник мене окликає, коли я підводжу Ваню до хвіртки.

Зітхаю голосніше, щоб чоловік почув, і повертаюся. Є надія дізнатися подробиці, хоча Кулаков напевно наказав говорити тільки певні речі.

— Радий бачити вас з гарним самопочуттям, — миролюбно заводить Марат.

У нього напрочуд гладенька шкіра, оливкового відтінку. Це робить його молодшим і збиває завжди з пантелику — очевидно, що безпечникові насправді під п'ятдесят.

— Я теж рада бачити, що з вами все гаразд.

— Кулак заборонив мені повідомляти вам зміст загрози, знайденої в підвалі.

Загрози?

Переживаю шок від його відвертості не так швидко, як хотілося б.

— Але ви мені скажете? — кажу повільно, а насправді панічно розмірковую, яким обхідним шляхом з'ясувати щось суттєве.