Читати книгу - "В обіймах ночі, Рина Мир"

Глава 27. Свобода 

Тимур

Вільний… Здавалось би, що значить це слово? Свобода слова, право вибору, право голосу та звичайне просте й буденне життя, яким живуть усі люди. Звісно, усім зараз мене й не зрозуміти, адже кожен заклопотаний своїми проблемами та життєвими речами, які вважає найголовнішими сьогодні. Але мало хто знає, що таке бути в неволі без вини. Не мати права ні на що і бути закритим під сімома замками. Виходити тільки тоді, коли тобі наказують. Сидіти за гратами, коли тебе катують щогодини, щоб ти зізнався в скоєнні чужого злочину. Звичайно, ніхто мене не зрозуміє. Проте є одна людина, дівчина, яка не те, що зрозуміла мене, а допомогла вийти на волю. Стася… Вона пішла проти самого батька, але стала на мій захист. Дякую богу, що вона в мене є. 

– Тіме, як ти? – підійшла позаду та поклала руку на плече, коли я вдихав чисте ранкове повітря. 

– Добре… Дякуючи тобі, Стасю.

– Не треба подяки. Я зробила те, що повинна була.

– Ні, Стасю, ти не повинна була цього робити, – обертаюсь до неї й дивлюся в заплакані очі. – Ти не повинна була йти проти свого батька, – беру її руки в свої й припадаю до них своїми губами. 

Здається, без неї я не житиму. Якщо вона мене звинуватить у тому, що став між нею та її батьком… Я не знайду тоді собі місця на цьому світі. Існуватиму без життя. Та чи піде вона зі мною? 

– Тіме, ти не винен. Я б не змогла жити, розуміючи, що ти за гратами, а я не доклала зусиль, щоб тебе звідти відпустили. 

– Але я став між тобою і твоїм батьком…

– Ти не ставав між нами, – ніжно гладить мене по голові. – В нас ще задовго до тебе були зіпсовані відносини. Ти і в цьому не винен. Будь ласка, не звинувачуй себе без причини.

– Але що ти далі робитимеш? 

– Не знаю. Я про це ще не думала. 

– Підеш зі мною?

Стася всміхається, кусаючи губу, щоб не видати більшої радості, ніби тільки й чекала мого запитання.

– Куди завгодно. Хоч на край світу піду з тобою, – торкається моєї розбитої губи. – Болить?

– Вже ні. Коли дивлюсь на тебе, нічого не болить.

Дівчина знову всміхається. Потім гладить мене по обличчю та торкається синців під очима, розбитої брови та опухлого ока. Я зараз такий красень, що хоч під вінець. Але Стася дивиться на мене закоханими очима і я розумію, що мої почуття до неї взаємні.

– Я кохаю тебе, – припадаю до її губ своїми і вона відповідає.

– І я тебе кохаю, Тіме, – вона сама припала до моїх губ.

Ще більшої віддачі годі й очікувати. Я радію всім серцем, що Стася з'явилася в моєму житті, хоч і спочатку я не належним чином з нею поводився. Збив мотоциклом, через що вона постраждала, потім вкрав у неї гроші… Хоч і повернув з надлишком, але все одно гріх на мені. Проте дівчина, не зважаючи на мої недоліки, все-таки мене покохала. Мабуть, правду кажуть, що побачити душу іншої людини рідко хто може. Але моя Стася це вміє.

– Що будеш робити? – запитала мене, дивлячись в очі.

– Першим ділом хочу навідатися до мами в лікарню. Ти зі мною?

– Авжеж, – всміхнулася. – Вже давно хочу з нею познайомитися. 

Я зрадів, що моя кохана дівчина хоче познайомитися з моєю матір'ю. 

– Може, на таксі поїдемо? Так буде швидше, – Стася дістала телефон з кишені, шоб замовити таксі, проте я її зупинив. Не можу дозволити дівчині платити за мене, адже зараз я точно не в змозі сам платити навіть за себе.

– Краще підемо пішки. Хочу подихати свіжим повітрям. 

Стася без слів зрозуміла мою поведінку, але ніяк не прокоментувала. Просто кивнула та погодилася з моїм рішенням. Я взяв її за руку та ми пішли до лікарні, прогулюючись містом і радіючи кожному подиху, що відбувається на Свободі. Адже ще півгодини тому я навіть і мріяти не мріяв про свіже повітря.

Через годину ми дісталися до онкологічної лікарні та зайшли до будівлі. Дорогу до палати матері я добре знав, бо протягом місяця щодня тут був. Проте, зайшовши до палати, я зіткнувся з проблемою. Мами на місці не було. 

– Де моя мати? – кричав я на все горло, але кожний з медичного персоналу просто обходив мене стороною. Всі виглядали такими заклопотаними, що не звертали увагу на божевільного, що кричить посеред коридору клініки.

– Тіме, заспокойся, прошу тебе. Може, її перевели до іншої палати? – запропонувала Стася, проте заспокоїти мої нерви вона не могла. Я очікував найгіршого. Я очікував того вердикту, який знищить мене. – Тіме, будь ласка… Не галасуй. Краще ходімо до рецепції. Дізнаємося, що і як.

В її словах був сенс. Я повинен був заспокоїтися, інакше через мою поведінку можуть знову викликати поліцію. А вдруге потрапити туди, звідки вибрався кілька годин тому, не хотілося б. 

Ми підійшли до рецепції. Працівник за стійкою ставив мені тисячі непотрібних запитань, а конкретної відповіді на своє запитання я не почув.

– Скажіть, будь ласка, ще раз ім'я та прізвище своєї матері, – знову попросила дівчина в білому халаті.