Читати книгу - "Це не солодке кохання, Катерина Мединська "

- І куди це ти зібрався з рано зранку?

Ганна різко розвернулася: позаду стояла Валентина Іванівна. Анна, яка вже звикла до таких несподіваних появ матері у своїй кімнаті, важко зітхнула. Вона відвернулася до дзеркала і продовжила акуратно фарбувати вії темно-коричневою тушшю.

- Тобі цього краще не знати, - пробурмотіла вона.

- Як це?! - обурилася мати. - Мабуть, знову надумала влізти в сумнівну авантюру?

- Якщо скажу, то ти неодмінно станеш мене відмовляти. А це мій єдиний шанс швидко добути гроші.

Валентина Іванівна, стиснувши губи, задумливо подивилася на доньку.

- Отже, господар ресторану все-таки відмовився чекати?

- Не зовсім, - відповіла Ганна, оцінивши в дзеркалі свій невигадливий макіяж. - Він запропонував мені викупити частку в його закладі.

Мати приголомшено прикрила рот рукою.

- Але в тебе ж, як і раніше, немає грошей!

- Так, мамо. У мене немає ні часу, ні грошей. Але я збираюся випробувати цей, хоч і сумнівний, але шанс.

Валентина Іванівна, не поділяючи оптимізму доньки, рішуче взяла її за зап'ястя.

- Будь ласка, скажи, що ти надумала, а я обіцяю не заважати тобі.

- Мамо, я занадто добре тебе знаю, щоб повірити в таку можливість.

- Доню, я дивлюся, ти не з тих, хто вчиться на помилках, не випробовуй моє терпіння. Ти ж знаєш, що я тобі й кроку з дому ступити не дам, поки не дізнаюся куди ти зібралася.

- Мамо, просто не думай про це, - спокійно промовила Ганна.

Валентина Іванівна, сторопівши від такої відповіді, стиснула руки в кулаки.

- Нічого собі заяви! - вигукнула вона. - Я твій соратник, союзник, твоя найближча людина! Ми з тобою як одна команда, пливемо в одному човні бурхливою річкою життя, боремося зі штормами й негараздами, і ти мені кажеш: "Не скажу"?

- Такий собі союзник, - хмикнула Анна. - Ти ж сама щойно погрожувала пробити дно цього самого човна, якщо я не зроблю, як ти хочеш.

- Звичайно, тому що ти не залишаєш мені іншого вибору! - сердито вигукнула мати.

- Це дуже важливо для мене, - пробурмотіла Ганна, опустивши голову. - І ти обов'язково розсердишся, якщо дізнаєшся правду.

- Та я вже в оскаженілому стані! - вибухнула Валентина Іванівна. - Який же у тебе характер! В одну мить можеш перетворити мене на справжню людожерку!

Ганна, стиснувши волю в кулак, рішуче повернулася до матері.

- Гаразд, скажу тобі. Тільки пообіцяй не влаштовувати скандалу.

   Валентина Іванівна, неохоче, але кивнула.

- Я йду до тітки Віри.

Реакція матері була подібна до виверження вулкана. Потік обурень і добірних лайок хлинув з її вуст бурхливим потоком.

- Навіть якби ти на смертному ложі повідомила мені про це, навіть якби я вже померла, я б воскресла, щоб сказати тобі, що з такою сестрою, як Віра, і ворогів не треба. І грошей вона тобі не дасть, бо від жадібності скоріше лопне, ніж із ким-небудь поділиться.

- Ти не пообіцяла не сваритися, мамо, - нагадала Анна. - І я все одно до неї йду, навіть якщо ти проти.

- І ти думаєш, вона тобі дасть грошей? - із сарказмом у голосі запитала Валентина Іванівна. - Та вона ненавидить мене і скоріше подарує свої гроші жебраку на вулиці, ніж поділиться з тобою.

Ганна знизала плечима.

- Можливо. Але я все одно ризикну. У мене немає іншого виходу.

- Не пущу! - роззявила руки Валентина Іванівна, перегороджуючи доньці дорогу. - Ти нікуди не підеш!

- Мені шкода, що ти не можеш мене підтримати, - із сумом сказала Ганна. - Але я поясню тобі, якщо ти цього сама не розумієш. - Для переконливості вона навіть підійшла до мами й зазирнула їй в очі. - Або я візьму в позику в тітки, або сьогодні ж поїду за квитком до Мілана.

Валентина Іванівна, зчепивши руки в тугий замок, застигла на місці. Деякий час вона мовчки обмірковувала слова дочки, не маючи снаги змиритися з думкою про розлуку на цілий рік. Як їй хотілося, щоб Аня завжди була поруч!

Із важким зітханням Валентина Іванівна підійшла до доньки, міцно обійняла її й, дбайливо поправляючи волосся, прошепотіла:

- Почекай тут, мила. Зараз я заколю тобі шпильку від зурочення і вмию тебе святою водою на дорогу.

Ганна посміхнулася:

- Добре, мамо, - зітхнула вона. - Але давай я просто одягну шпильку, а водою на мене не бризкай. Я не хочу мочити одяг.

Валентина Іванівна насупилася:

- Не говори дурниць, це ж свята вода! Взята з храму. Намолена.

Валентина Іванівна була непохитна. Вона взяла шпильку, вколола її в лацкан Ганниного піджака, а потім, схопивши чашу зі святою водою, хлюпнула їй на обличчя.

Ганна фиркнула, відтираючи воду з обличчя:

- Ну, мам, ти даєш!

- Ти просто сестру мою не знаєш. У неї недобрий погляд і язик, як у тої змії. Вона вміє так дивитися і говорити, що потім одні проблеми.