Читати книгу - "Це не солодке кохання, Катерина Мединська "

Ганна відмахнулася від слів матері, не вірячи жодному слову. Свою тітку Віру вона не бачила вже цілу вічність, відколи їй виповнилося п'ятнадцять років. Образ тітки, закарбований у пам'яті, був сповнений дивовижної краси: смарагдові очі, волосся кольору воронячого крила, білосніжна, що сяє шкіра.

Згадувалися теплі моменти з дитинства: як тітка пригощала її смачнючими цукерками, а на дні народження дарувала неповторні подарунки, наповнюючи свято щирою радістю. Ганна не могла повірити, що ця прекрасна жінка, яка дарувала їй стільки щастя, стала чужою.

Відтоді, як сестри перестали спілкуватися, світ Ганни ніби потьмянів. Вона щиро сумувала, не розуміючи причин розладу. Неодноразово вона просила маму помиритися з сестрою, але всі спроби були марними. Біль від розриву з тіткою гриз її зсередини, залишаючи гіркий осад.

Сімейні розбіжності, наче темна тінь, лягли на колись дружних сестер, розділивши їх ворожою прірвою. Ганна ніяк не могла змиритися з цією відчуженістю, адже між ними ніколи не було ні бурхливих сварок, ні непримиренних розбіжностей. Лише один випадок, що врізався в її пам'ять, міг, на її думку, стати каталізатором ворожнечі.

Ганна припускала, що за розбратом сестер стояли їхні чоловіки, вміло роздмухуючи вогонь неприязні. Її батько, не приховуючи своєї відрази, називав тітку Віру "заздрісною Стервозою", а та, зі свого боку, відчувала до нього неприязнь і повністю поділяла думку свого чоловіка, ніби щасливе сімейне життя Валентини - лише майстерно розіграний спектакль.

Тітка Віра, сліпо підтакуючи своєму чоловікові, закривала очі на його сумнівні зв'язки на стороні. матеріальний добробут, яке він уміло забезпечував, затьмарювало для неї будь-які сумніви в його вірності.

Кульмінацією цього прихованого протистояння став неприємний інцидент: напившись, чоловік Віри спробував поцілувати Валентину Іванівну і зробити їй недвозначні пропозиції. Цей ганебний вчинок став останньою краплею, і спілкування між сім'ями остаточно припинилося.

Овдовівши, тітка Віра оселилася одна в просторій квартирі престижного району міста. Анна прекрасно знала, що успішний бізнес, залишений їй покійним чоловіком, процвітав багато в чому завдяки мудрому керівництву тітки. Вона щиро пишалася досягненнями родички, чия фабрика з виробництва кирзових чобіт, заснована ще в минулому столітті, мала статус легенди.

Небо було затягнуте сірими хмарами, не даючи жодного промінчика сонця прорватися крізь ширму. Настрій у Ганни хоч і був бойовий, але все ж вона хвилювалася. Вона вирішила, що зустріч із тіткою має відбутися у формальній обстановці, тому попрямувала прямо на фабрику.

Будівля фабрики, що височіла над містом, нагадувала величезну сіру фортецю. Віконні прорізи, немов бійниці, дивилися похмуро і непривітно. Стара цегла, вкрита шаром кіптяви, поглинала рідкісні звуки, створюючи атмосферу гнітючої тиші.

Ганна зробила глибокий подих, намагаючись побороти хвилювання. Вона не знала, чого очікувати від цієї зустрічі, але була сповнена рішучості налагодити стосунки з родичкою. До того ж вона за нею дуже скучила.

Кроки гулко віддавалися в порожньому вестибюлі. Ганна стурбовано озирнулася, не знаючи, куди йти. Раптом вона помітила табличку з написом "Адміністрація".

У приймальні Ганну зустріла жінка, чий похмурий погляд був повністю зосереджений на кореспонденції, що лежала перед нею. Сувора зачіска і сірий піджак надавали їй ділового і неприступного вигляду.

Не відриваючи очей від паперів, вона буркнула:

- Ви до кого?

Ганна, трохи остерігаючись, відповіла:

- До Віри Іванівни, директора.

- З якого питання? - запитала вона, і Ганна зрозуміла, що найімовірніше перед нею секретар директора.

- З особистого, - сказала вона.

Жінка здивовано втупилася на Ганну, ніби до її начальниці ніхто й ніколи з такого приводу не приходив.

- Як вас представити? - суворо запитала вона.

- Мене звати Анна, я племінниця, - коротко відповіла Аня.

Секретарка, хмикнувши, кивнула.

- Добре, Ганна-племінниця, - сказала вона із сарказмом. - Зачекайте тут.

Вона встала з-за столу і, нічого не сказавши, пішла до дверей із табличкою "Директор".

Анна залишилася сама в приймальні, почуваючись ніяково і невпевнено.

Вона оглянула приміщення: строгі меблі з темного дерева, на стінах - портрети якихось людей, на полицях - теки з документами. Усе дуже строго і похмуро.

- Можете увійти, - повідомила секретар через цілих десять хвилин очікування. Ганна із завмиранням серця зробила крок до кабінету тітки.

А за великим дубовим столом сиділа літня жінка. Вона була дуже худою, з коротко стриженим темним волоссям. Племінниця настільки здивувалася її вигляду, що не одразу знайшлася, що сказати. У відповідь жінка не привітно дивилася на неї, з прямою спиною і стиснутими зморщеними губами, складеними рівну смужку.

І хоч вона була молодша за Валентину Іванівну всього на два роки, зараз здавалося, що старша років на десять. Зморшки у матері, немов промінчики сонця, променилися в куточках очей, відображаючи всю гаму її почуттів. А обличчя цієї жінки, ніби висічене з граніту, зберігало сліди суворих випробувань, а суворі складки на лобі говорили про непростий характер.