Читати книгу - "Це не солодке кохання, Катерина Мединська "

- Аня? - коротко запитала вона.

- Так, - ледве чутно прошепотіла племінниця.

- Проходь, - махнула рукою жінка, не відриваючи погляду від її обличчя.

Ганна несміливо ступила в кабінет.

- Сідай, - знову хрипло пролунало з-за столу.

Ганна сіла на стілець, не зводячи очей із тітки. У душі в неї наростало розчарування. Невже це та тітка Віра, яку вона так чекала побачити? Невже ця сувора жінка з кам'яним обличчям і похмурим поглядом - її рідна тітка? Ганна не могла повірити своїм очам.

Нарешті, схопившись із настроєм, вона вимовила:

- Здрастуйте, тітонько Віро.

Жінка відкинулася на спинку стільця і, уважно подивившись на племінницю, заявила:

- Ох і постаріла ж ти, Аню. Навіть не впізнати.

Ганна зніяковіло посміхнулася.

- Так, час іде, - сказала вона.

- А я тебе все ще маленькою пам'ятаю.

Тітка Віра замовкла, ніби згадуючи щось.

- А пам'ятаєш, як ми з тобою влітку на дачі в бабусі відпочивали? - запитала вона.

- Пам'ятаю, звісно! - вигукнула Ганна, зрадівши, що тітка згадала щось приємне.

- Як ми з тобою на річку ходили, ягоди збирали, у карти грали...

Тітка Віра посміхнулася, і на її обличчі промайнуло тепло.

Ганна теж усміхнулася. У цей момент їй здалося, що лід між ними почав танути.

- Але твоя мати все зіпсувала, - несподівано різко сказала тітка Віра. - Ти знаєш, що вона до чоловіка мого чіплялася?

Ганна розгубилася.

- Що? - пробурмотіла вона. - Хіба так усе було?

- Так, так, - кивнула тітка Віра. - Валька завжди мені заздрила. І батько твій ніби не від світу цього був, усе про свої книжки та про зірки. Так усе життя вони й прожили у своєму смердючому клоповнику.

Віра оскалилася.

- А тепер вона залишилася одна, нікому не потрібна...

Вона подивилася на Ганну як кобра, що націлилася напасти.

- І ти така ж будеш, - сказала вона зневажливо. - Нікому не потрібна, нікому не цікава.

Ганна насупилася і навіть відчула образу.

- Що ви таке говорите? - запитала вона. - Я не розумію...

- Ти все зрозумієш, - усміхнувшись, обірвала її Віра. - Життя тебе ще навчить.

Вона встала з-за столу і підійшла до вікна.

- Подивися на це місто, - сказала вона, вказуючи на вулицю. - Скільки тут людей? Мільйони! І всі вони самотні. Кожен сам за себе.

Віра повернулася до Ганни, і в її очах племінниця побачила не тільки прикрість, а й неприховану ворожість.

- Тож не чекай від людей допомоги, - пронизала її поглядом Віра. - Ніхто тобі не допоможе. Сподіватися можеш тільки на себе.

У цих словах прозирала не просто життєва філософія, а й багаторічний досвід людини, яка пізнала справжню самотність. Ганна мовчки слухала тітку, відчуваючи, як у душі підійматися хвиля холоду та обурення. Їй було ніяково від її слів.

- Я лежала в лікарні мало не при смерті, і ніхто з близьких до мене не прийшов. Навіть сестра рідна, з якою ми завжди були дуже близькі, не навідала мене жодного разу. Це було так прикро і гірко.

Віра торкнулася скроні й повільними рухами потерла їх.

А потім різко розвернувшись до Ганни запитала:

- Ті листівки з Франції ти ж мені надсилала? - із сарказмом поцікавилася Віра.

- Так, - підтвердила племінниця.

- Скільки ж пафосу було в тих листівках: "Дивіться, я тепер живу в Парижі!". - Сміх, що зірвався з її губ, був різким і нервовим, немов відлуння давно забутої радості, спотворене болем і розчаруванням.

Ганна мимоволі зчепила пальці рук в захисному жесті, відчувши холодок, що пробіг по спині. Щось у цьому сміху було не так, щось тривожне і зловісне. Уважно вдивившись в обличчя тітки, вона з жахом помітила, що воно було злегка неприродньо перекошене, наче хвороба назавжди залишила свій слід на її обличчі.

- На кожен мій день народження надсилаєш ці кляті листівки, - констатувала Віра й оглянула Ганну холодним поглядом. - Кажи, навіщо прийшла. Що тобі від мене потрібно. Мабуть, гроші? Я знаю, всім потрібні тільки мої гроші.

Ганна розгубилася. Їй і так стало ясно, що в тітки проблеми зі сприйняттям світу. Так, Ганні були потрібні гроші, і саме за цим вона прийшла сюди. І ця думка здалася їй просто жахливою. Немов визнати це зараз тітці було б найбільшим приниженням у її житті.

Тож Ганна підвелася, вирівнялася й зазирнула в очі тітки, немов намагаючись побачити там бодай натяк на доброту й чуйність. Але там зяяла чорна діра байдужості й жорстокості.

- Знаєте, я ж не тільки листівки надсилала, - вимовила Ганна, насилу добираючи слова. - Я дзвонила вам, писала листи. Я намагалася дізнатися, як ви почуваєтеся. Я вважала, що те, що сталося між вами й моєю мамою, залишилося в минулому, а ви, як і раніше, моя тітка.