Читати книгу - "Том 7"

по троє против одного, водили «чумака», Дарки не було видко. Вона трохи потопталась в «вальці» та й знов відстала. Але раптом музики врізали «гречки»; увесь передній ряд людей, найблия^чий до круга, захвилював колом, побравшися за рукп, і зараз посеред кола замайоріла Дарчина голова, кружачи в парі то з парубоцькою шапкою, то з дівоцькою хусткою. Коло важко притупувало в лад музиці, раз по раз чоловічі голоси, розбиваючи жіночий дрібний спів на рівні частки, вигукували «сам п’ю, сам гуляю»... але кінець тої приспівки губився в швидкому дпханні гурту, в тупанні кількох десятків ніг та в несамовитому гуркоті решітки. Коло розривалось, випускало одних людей, приймало других і знов оберталось живим колесом; пари єднались, розлучались, двоїлись, число їх росло в очах, вони кружляли і в колі, і поза колом, танець викочувався геть за ворота клуні і викидав деякі пари на двір, на вільне місце, і там вони літали, як буйні пчоли, що відбились на простір з тісного рою. Танець докотився до кутків, де кружляла дітвора, і до призьби коло пекарні, де сиділа стариня; тут музика запалювала гострим огпем невинні дитячі очиці і дратувала безсилі старечі ноги своєю непереможною, дикою сплою. «Сам п’ю!.. Сам п’ю!..» — бухало уривчасто, мов важкі гупання збунтованої крові в жилах.

— Музика, ша! — гукнув раптом голос Качковсько-го, та так зично, що скрипка й басоля зараз замовкли, мов урвали струни, тільки решітка ще загурчала сама, але зараз і її вгамував хтось, сіпнувши решітника за полу.

Танцюристі пари не встигли одразу спинитись, а ще кілька раз окрутнулись, поглядаючи здивовано на музик.

— Ну, годі вам крутитися! — крикнув на їх Кач-ковський.— За панські гроші готові до вечора скакати!.. Ви, мужики, баби й парубки, ступайте на пекарню, там вам сам пан дадуть по порції, а ви, дівки, ідіть до ганку, перед покої, паннунця вам пам’яткового подарують.

Качковський вимовив се таким самим грубим, начальницьким голосом, яким звичайно давав розпорядок на роботі. І зараз же юрба поділилась на два гурти,— більший сунув до «чорної» пекарні, а менший подався через вулицю па «білий» двір.

У пекарні, на стільці, коло чисто застеленого стола сидів молодший пан (старий загрався в безика і не пішов), за ним на лаві засіло скілька панів гостей і мовчки пересміхувались межи собою.

Качковський спинив юрбу в сінях і почав упускати людей по одному, по два в пекарню.

Семен Білаш поткнувся було в першу пару, але Качковський визвірився на нього впівголоса:

— Куди лізеш? Чи то нема старших від тебе?

Семен засоромлений сховався в гурт, а якийсь парубок вголос пожартував:

— А відомо, дядьку, по старшині батька в лоб!

— Ш-ша! — зашипів, як гусак, Качковський.

Дехто з молоді приснув, затуляючись долонею.

— Випий, діду, за паннине здоров’я, се вже їй шістнадцять літ скінчилось, вона у мене панна на виданню,— казав тим часом пан, частуючи старого діда Ля-ша, що стояв перед паном, спершись на ціпок і притиснувши долонею почеплену на ціпок шапку. Дідова правиця так тряслась, що він на силу божу влучив нею чарку, та й то розхлюпав половину горілки, несучи до рота.

— А дай, боже, дай, боже, — прошепотів дідок, зовсім не дочувши, що саме пан сказав,— дай, боже, здоров’я і панові, й пані, і паничеві, і... і... — решта слів десь загубилась у кущастій сивій бороді старого.

Ляш хотів поставити чарку на стіл, але рука тіпнулась, чарка впала додолу й розбилась на скалки. Інші діди охнули з остраху, якийсь пан з гостей не втерпів і вголос промовив:— І пощо таку старизну скликати? — Качковський зробив люту міну, але пан, надзвичайно ласкавий з радощів, сказав тільки: — То nic, to піс, to szczgscie 1. Подайте другу чарку.

В тій заметні Мартоха, швиденько ткнувши Гапку на руки сусідці-кумі, промкнулася в двері повз Качков-ського, що прогавив її нечерговий вихід, вхопила з мисника малу скляночку з зеленого скла, звичайного мужицького «половинчика» (Мартоха добре знала, де що стоїть у панській пекарні) і, приступивши до пана, подала йому того половинчика, обвинувши «для церемонії» краєчком фартуха.

— Ось-ось-о, прошу пана, порційка.

— Держи, бабо,— сказав пан і палив Мартосі горілки.

— Дай вам, господи, і з роси, і з води,— приговорювала Мартоха, кланяючись раз по раз панові низько-низесенько,— щоби-сьте сих менин і на безрік діждали із паннунцею в щасті, в здоров’ї. І дай вам, боже, із панійкою дочечку до року до вінця благословити...

— Спасибі, бабо, спасибі, дай, боже! — перебив її втішно пан, думаючи, що «тост» уже скінчений.

Але Мартоха провадила далі:

— І дай вам, мати божа, зятейка багатого та й уну-чечків хороших, та й щоби паннунця в золоті ходили й на золоті їли, та й як золото ясне, щоб так було життя щасне! — Тут Мартоха почала хилити горілку малень-кими-маленькими ковточками, кривлячись, теж «для церемонії», але не дуже; потім, лишивши трохи горілки на дні, підкинула бризками вгору, при тому вона не вимовила вголос, як то звичайно, бажання «вибрикувати» панні, тямлячи, що то було б якось незугарно,— кожний же й без слів тямить, против чого теє підкидання. Поставивши чарку на стіл, Мартоха втерлася, далі обережно, мов святощі, поцілувала пана в руку і тихим кроком подалась до дверей, спустивши очі і якось особливо підо-бгавши губи.

— Чи ба, запишалась, панська підлиза! — шепотіли молодиці.— Думає, підмастила, то вже панська ласка так і спливе на неї «і з роси, і з води»! Аякже!..

Пан обернувся до гостя, що найближче сидів, і промовив:

— А треба признати, що не раз у таких хлопських тостах трапляється якась наївна поезія, щось таке щире, дитяче... Poczciwy ludek *, якби тільки ніхто його не баламутив...

Пан почастував ще кількох старих. Тії «промовили» далеко не з такою «поезією», як Мартоха,— заїкувались і мимрили. Пан прижмурившись подивився у сіни,— там бовваніло щось багато poczciwego ludku. Пан кивнув на Качковського.

— Слухай, коханку, ти вже тут сам їх дочастуй, бо я...

Пан, не договоривши, передав половинчика окономові і вийшов, а за ним і пани-гості. В сінях юрба, душачись до