Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

«Фінальним вирішенням проблеми раку, — писав Райх у своєму щоденнику, — буде (якщо б він ще тільки знав, як її оздобити) штуковина, що називатиметься «оргонний акумулятор»{349}. Він повернувся до свого підвалу, де змайстрував бронзову клітку Фарадея, наповнену культурами ПІРГ-біонів. Він вважав, що металева структура підсилить їхню потужність. Райх сів усередину.

Він доповідав, що відчував «цікаву важкість» уже після того, як просидів у клітці менше десяти хвилин. Коли його очі поволі адаптувалися до темряви, кімната видавалася сірувато-синьою: можна було прогледіти «туманні формації із синюватими плямами та променями світла, а зі стін немов пробивалося явище фіолетового сяйва»{350}. Здавалося, наче його розум знову розгортається. Райх визнав, що коли заплющував очі, «імпульси й хвилі» продовжувалися. Це наводило на думку, що то могли бути галюцинації. Втім він переконував себе, що вони реальні, бо ж складалося враження, наче вони ставали більшими й інтенсивнішими, коли він притуляв лупу до очей, й темнішали, коли він надівав темні окуляри, які йому виписали від кон’юктивіту{351}. Він малював рисунки ритмічних пульсацій і спіральних траєкторій польоту цих «примарних» видінь, які слугують ілюстраціями його книги про відкриття оргону.

Одного вечора Райх провів п’ять годин голим у цьому місці під землею — він почав бачити голубі випари, що виходили з його тіла. «Я випромінюю, — писав він у своєму щоденнику, — із рук, долонь, кінчиків пальця і навіть з пеніса… Мадам Кюрі, мабуть, від цього і померла. Я наче і не розкладаюся на шматки. Але ж я випромінюю»{352}.

Затяжні періоди Райхової самовільної ізоляції під землею, де він сидів зачинений у залізній клітці, свідчили про його щораз більше психічне відчуження — його щоденник, повний записів про самотність. Після декількох років разом Райх розійшовся із Ельзою Лінденберґ. Коли вона пізно ввечері виходила на вулицю, прямуючи на чергову заплановану репетицію з піаністом у Національному театрі, Райх підозрював, що та крутить з ним шури-мури. Він заявився в будинку того чоловіка геть неочікувано і влаштував сцену (чи була в нього параноя, чи ні — незрозуміло: «Вона взяла свою діафрагму з собою!» — писав Райх у своєму щоденнику). Він висміював танці Лінденберґ, до яких раніше мав так багато поваги; вона повинна допомагати йому у важливіших справах, кричав він — і вдарив композитора в обличчя. Те, що і в самого було декілька афер на стороні, то неважливо; свою ревнивість він глушив негайним сексом із проституткою, забуваючи про свої подвійні стандарти («Секс повинен бути вільним та безперешкодним», — писав він у своєму щоденнику наступного дня). Лінденберґ переїхала від нього після тієї бійки.

Райх чекав на американську візу, яку для нього дістали його колишні учні, що зараз жили в Америці, і на паспорт громадянина іншої держави, виданий у Норвегії, якого він потребував, аби залишити Європу (Німецьке посольство видало йому паспорт на ім’я Вільгельм Ізраель Райх, що насправді було не його середнім ім’ям, і поставило там печатку «ЖИД»). Коли він благав, аби Лінденберґ емігрувала з ним до Америки, вона відмовила. «То було найважче “ні”, яке мені коли-небудь доводилося вимовити», — пізніше сказала вона{353}. «Я знаю, що Ельза переживала у ці дні, — Ільзе Оллендорф розказувала в написаній нею біографії свого чоловіка, — тому, через 15 років я пройшла через те саме. Не важливо як сильно ти кохаєш, віддаєшся й розумієш ситуацію, — приходив момент, коли це ставало питанням життя і смерті, питанням зберігання власної цілісності та індивідуальності або ж повної присвяти Райху».

«Він був свідомим своїх обдарувань і знав, що за ним ще величезний вклад у світову науку», — Лінденберґ пригадує про свої останні дні з Райхом:

«Але він також боявся самого себе, боявся того, куди його заведе постійна новизна його шляхів. Часами він вважав, що досягне слави й визнання ще за життя; за іншого настрою боявся, що прийде “капут”, що його життя закінчиться трагічно тим чи іншим способом. Деколи, вночі, коли не міг спати, він говорив зі мною про свої страхи, зокрема й про страх збожеволіти. Він також говорив зі мною про свою провину за те, що відчуває відповідальність за смерть своєї матері»{354}.

Спекотного, вологого дня наприкінці серпня 1939 року Вальтер Бріль та Теодор Вульф чекали на одній із пристаней Мангеттена на корабель Райха, «SS Stavangerfjord»{355}. Вульф, професор психіатрії в Колумбійському університеті, їздив до Райха в Норвегію на сеанси вегетотерапії, а от Бріль не бачив Райха, відколи навчався під його провідництвом у Берліні на початку 1930-х. Бріль зауважив, що