Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

Будуччина буде повна кривавих подій між московською і українською нацією, інтереси котрих рішуче противолежні, ніколи не будуть погоджені і не можуть бути погоджені.

Звернувшися до власного народу, з метою його організування для боротьби з гнобителями соціальними і національними, українська інтелігенція злякалася того страшного становища, в якому народ опинився завдяки її довгочасному москалефільству. Здеморалізований і зденаціоналізований український робітник майже на 3А випхнутий москалями із професій по містах української території, і незабаром його випхнуть зовсім. А проте український міський робітник, несвідомий свого становища, у котрого чужинці відбирають решту хліба, підпирає усі вимоги робітників-москалів. В той час, як москалі-робітники, насуваючи масами щороку на українські міста, організуються, здобуваючи собі економічну і політичну силу, український робітник лишився незорганізований, безсилий і зайняв місце на самім споді робітничої класи. Московський робітник стає аристократом відносно робітника українця, безсилого, незорганізованого, несвідомого, який, певна річ, не здатен боротися з своїм могучим конкурентом москалем. Безробітний елемент українських робітників щороку збільшується, але і незорганізований, несвідомий свого ворога, покірно гине на бруку.

Робітницька справа в містах України належить чужинцям. З монополізацією місько-української промисловості москалями міста українські (осередки просвіти і власті) стали фортецею, твердинею московського панування.

І гірка іронія опанувала українського інтелігента: він побачив, оскільки ворожа і шкідлива для його і для його народу була його москалефільська праця. Яка вигода українському робітникові і народові в тім, що на фабриках, заводах і робітнях буде скорочений робучий 8-годинний день і висока плата, коли праця на цих заводах і фабриках монополізована москалями?

А що сталося з селянином за той час, протягом котрого українська інтелігенція клала свої голови за московські права?

Конфіската українських ґрунтів ХУШ-го століття залишилася і після 1861 року, як треба було й сподіватись...

Зробимо статистичні вимітки для приватної земельної власності із офіціальних даних[280] для українських губ[ерній].

По цим офіціальним даним бачимо, що площадь приватного земельного володіння в межах від (0-500) складає 3,6% усієї площаді приватно-земельного] володіння на Україні. В цій категорії приватно-зем[ельного] володіння, певне, треба шукати і селянсько-української приватної власності.

Яка колосальна площадь (усієї площаді приватно-зем[ельного] володіння) приватного володіння належить дворянству, почасти представникам капіталу.

Коли додамо, що колосальні обшари землі на Україні належать до «удільної землі», доходи з котрої ідуть на родину царя-чужинця, і належать до «казенної» землі, доходи з котрої, як і взагалі доходи з України, ідуть в російське державне «казначейство», а звідти розходяться по кишенях пануючих московських клас, що стоять у власті державної, то виводи стануть ще сумніші.

Яскравою ілюстрацією безземелля українського народу служить той факт, що 40% українського селянства живе тільки наймовою працею.

І 25% сільського населення лічиться цілком зайвим по визнанню міністерства скарбу (фінансів).

Земство на Україні є інституцією денного грабівництва. Дворяни з чужинців або змоскалізовані ренегати, посівши цілковито[281] земства, накладають колосальні «налоги» на селян, так що останні завжди перед земством запозичені, — завжди невиплатні довжники.

Земство не менш руйнує добробут українських селян, ніж московське правительство, бо накладає на селян далеко більші налоги.

Дворянам, — земельним володарям, — важно щорічне пониження зарібної плати сільського робітника, і вони вживають всіх засобів, щоб зарібну плату понизити до можливого шіпішиш-у. Але найліпший засіб до сего — зруйнувати добробут селян, що земці-дворяни і роблять, побільшуючи щороку налоги на селян, незважаючи на те, що останні давно уже запозичені земству.

Дуже цікавий той факт, що недавно так скандально виявився. Московська преса («Новое время», «Южный край» і інші газети) в 1903 році оголосила, що земський уряд, складаючися із дворянства, дав собі право не збирати поземельних і інших податків з дворян-землевласників; доточалися факти, що деякі добродії дворяни не платять налогів по 15-20 літ, є і такі, що не платили від 1761 року, з часу початку земщини. (А проте податки з дворян нікчемні порівняно з селянськими).

Ці скандальні факти так широко рознеслися, що примусили міністра післа-ти циркуляри до земств, котрі повинні були признати, що факти, оголошені пресою, справедливі.

Як розграбляють земські каси, ті, що стоять біля неї (дворяни-чужинці), це відомо кожному. Форми грабування існують легальні і нелегальні. До легальних форм належать: роздача земських грошей дворянству в формі жалування за неіснуючу працю, в формі непотрібних посад з великим окладом, в формі непотрібних командировок, в формі всякого роду ссуд і т. д. Земства проводять дороги, будують мости там, де це вигідно і потрібно місцевому дворянству.

Деякі земства на Україні умудрилися по цілим повітам попроводити телефони на кошт селян (хоч останні не вживають і не користають з його), так що усі дворянські маєтки повіту зносяться між собою по телефону. Телефон — гарна річ взагалі, але зовсім не гарно те, що телефони будують не на вжиток селян, хоч і на кошт їх.

Але головна роля земства — його москалізаторська діяльність; тут воно проявляє надто уже велику енергію: будує школи з московською викладною мовою, утворює по українських селах бібліотеки московських книжок, підтримує грішми усі інші москалізаторські інституції, як, наприклад: «Общества грамотности» (в дійсності товариства москалів-інтелігентів для помос-ковлювання українського народу, як 8сйи1уегеіп в Чехії) і інші. Гроші, наздирані з українського народу, повертаються чужинцями проти його самого[282].

Зарібна плата страшно упадає порівнюючи з недавно минулим (в деяких місцях упала, до 20 коп., як н[а] пр[иклад,] на Поділлі) і щороку зменшується рівнобічно з прогресивним економічним знесиллям українського продуцента, рівнобічно з його прогресивною пролетарізацією. Висота зарібної плати — вірний показник ступені економічного стану робучих мас. З цих даних ясно видно, що українські селяни складаються із хліборобного пролетаріату, який переважно живе наймовою працею. Для укр[аїнського] народу, що складається із хліборобного сільського пролетаріату, далеко важніше його правне становище. Яке ж його економічне і правне становище?

І правительство і земство, яке в суті речі є дворянською інституцією, ви-сисують, як можуть і що можуть, із українського хлібороба; при такім стані речей, при цілковитому безправ’ї українського сільського продуцента, який репрезентує собою майже всю українську націю,