Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

цілу вічність, тільки поклич мене, і я прибіжу». Поки не дізнався, що вона працює на фірму «Ай-бі-ем». Це розсердило його, він навіть спробував з допомогою своїх знайомих усунути з групи консультантів Енцо, а отже, й Лілу. Але нічого він не домігся, «Ай-бі-ем» терміново потребувала працівників, а таких висококласних фахівців, як Енцо та Ліла, було мало. Та потім атмосфера змінилася. Фашисти Джино перестріли Енцо під будинком, і він врятувався лише тому, що вчасно заскочив у під’їзд, зачинивши за собою двері. Пізніше стався тривожний випадок з Дженнаро. Лілина мати пішла, як звикле, по нього до школи. Усі учні вже вийшли, а його не було. Учителька сказала, що хвилину тому він був тут. Товариші підтвердили, що він тільки-но був тут, а тоді зник. Перелякана до смерті Нунція зателефонувала до доньки на роботу, Ліла відразу прибігла й почала шукати Дженнаро. Вона знайшла його на лавці у скверику. Хлопчик сидів собі тихенько, у шкільній формі і з портфелем, а на запитання «куди ти ходив, що ти робив?» тільки усміхався, дивлячись порожнім поглядом. Вона хотіла тут-таки помчати до Мікеле і вколошкати його за спробу побиття та викрадення сина, але Енцо її не пустив. Фашисти переслідували всіх людей з лівими поглядами, і ніщо не доводило, що це Мікеле влаштував засідку. Що стосується Дженнаро, то хлопець сам зізнався, що утік зі школи, бо не хотів слухатися дорослих. Коли Ліла заспокоїлася, Енцо все ж вирішив сам піти і поговорити з Мікеле. Він зайшов у бар «Солара», і Мікеле привітався з ним, не моргнувши оком. Тоді сказав йому приблизно таке: «Не знаю, якого хріна ти все це говориш, Енцо, я дуже прихильний до Дженнаро, кожен, хто його скривдить, вважай, мертвий. Але серед всіх тих дурниць, що ти мені тут наговорив, є одна правдива річ: Ліна дуже здібна, і шкода, що вона так марнує свій розум, я вже роками пропоную їй працювати на мене». І провадив далі: «Це тебе не влаштовує? А кого це обходить. Але ти не маєш рації – якщо любиш її, тобі слід заохочувати її використати свої особливі здібності. Ходи сюди, сідай, візьми собі кави й тістечко, я хочу знати, навіщо взагалі ці ваші обчислювачі потрібні». І на цьому все не скінчилося. Вони випадково зустрілися ще двічі чи тричі, і Мікеле виказував дедалі більше цікавості до «Системи 3». Якось він навіть сказав Енцо, засміявшись, що спитав в одного працівника «Ай-бі-ем», хто з них розумніший, він чи Ліла, і той відповів, що Енцо, безперечно, розумний, але найкращою є Ліла. Після цього він якось зупинив її на вулиці і зробив серйозну пропозицію. Він мав намір орендувати «Систему 3» і застосувати її на всіх своїх комерційних підприємствах. А її він хотів бачити керівником центру, із зарплатнею чотириста тисяч лір на місяць.

– Цього вона теж тобі не розповідала? – обережно спитав мене Енцо.

– Ні.

– Видно, не хоче тебе турбувати, у тебе ж своє життя. Але, розумієш, для неї особисто то був би вихід на вищий рівень, а для нас обох це була б велика удача – ми б отримували разом сімсот п’ятдесят тисяч лір на місяць, якщо точно.

– А що Ліна?

– Відповідь вона має дати у вересні.

– І що вона відповість?

– Не знаю. Ти колись могла передбачити, що їй стрілить в голову?

– Ні. А ти як думаєш, що їй слід зробити?

– Я думаю так, як вона.

– Навіть якщо незгоден?

– Навіть тоді.

Я провела його до машини. Ідучи сходами, я подумала, що, можливо, варто сказати йому те, чого він напевно не знає, – що Мікеле має до Ліли небезпечні почуття, нічого спільного з фізичною жагою, ані тим паче з відданістю, тому оплутує її своїм павутинням. Слова вже готові були зірватися мені з язика, я відчувала до нього прихильність і не хотіла, щоб він думав, що має справу всього лише з напівбандитом, який давно прагне купити собі розум його подруги. Коли він уже сидів за кермом, я спитала:

– А якщо Мікеле захоче відбити її у тебе?

Він залишився незворушним:

– Я вб’ю його. Але навіщо йому це, у нього вже є коханка, усі це знають.

– Хто ж вона?

– Маріза, вона знову від нього завагітніла.

Мені спочатку здалося, що я недочула.

– Маріза Сарраторе?

– Маріза, дружина Альфонсо.

Я згадала розмову зі своїм однокласником. Він намагався сказати мені, яким складним є його життя, а я не хотіла розуміти, бо мене більше вразили поверхові аспекти його зізнання, ніж глибинні. Та й тепер я не зовсім розуміла його неспокій, але, щоб усе з’ясувати, мені довелося б знову поговорити з ним, а може, і тоді я б не зрозуміла. Проте цей момент запав мені в душу болісним відчуттям. Я спитала:

– А що Альфонсо?

– Та йому начхати, кажуть, що він голубий.

– Хто каже?

– Усі.

– Усі – це занадто туманно, Енцо. І що ще кажуть ці усі?

Він поглянув на мене зі змовницькою іскоркою іронії в очах:

– Багато що кажуть, у нас в районі весь час про щось базікають.

– Тобто?

– Обсмоктують давні історії. Подейкують, нібито це мати братів Солар вбила дона Акілле.

Енцо поїхав, і мені хотілося, щоб він забрав ці свої слова з собою. Але вони нікуди не поділися, а примушували мене хвилюватися, викликали гнів. Щоб звільнитися від цього гніту, я сіла до телефона і подзвонила Лілі, змішуючи страхи і докори: «Чому ти нічого мені не сказала про те, що Мікеле пропонує тобі роботу, а зокрема про ту останню його пропозицію, чому ти зрадила таємницю Альфонсо; чому ти рознесла всюди ту історію про матір братів Солар, це ж була просто наша гра; чому ти прислала Дженнаро, ти хвилюєшся за нього, то скажи це відверто, я ж маю на це право, чому хоч раз у житті не скажеш мені, що ти насправді думаєш?» Отак я виливала душу, але при кожній фразі в глибині душі у мене жевріла надія, що ми на цьому не зупинимося, що нарешті здійсниться, нехай хоч по телефону, моя давня мрія обговорити по-справжньому наші стосунки, проаналізувати їх, довести до повного усвідомлення. Я сподівалася спровокувати її на інші запитання, ще більш особисті. Але Ліла роздратувалася і відповідала досить холодно, вона була не в гуморі. Відповіла, що я поїхала звідси багато років тому, що я вже давно живу життям, в якому Солари, Стефано, Маріза, Альфонсо нічого не значать, не мають ніякої ваги. «Їдь