Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

Іронія в голосі, легковажний, майже неввічливий тон позбавили оповідь Енцо частини значущості і перекреслили всяку можливість привернути її увагу до книжок, що я читала, до слів, яких я навчилася від Маріарози, до флорентійського гуртка, до питань, які я ставила собі і на які вона б напевно зуміла відповісти набагато краще, ніж усі ми, якби дати їй базові поняття. «Аякже, я займатимусь своїми справами, а ти своїми», – думала я. Якщо тобі не хочеться розвиватися, грайся далі у своїй пісочниці, хоч невдовзі тобі стукне тридцять. А я маю цього досить. Пора їхати на море. І я поїхала.

85

П’єтро відвіз машиною мене з трьома дітьми у потворний будинок у В’яреджо, який ми винайняли, а сам повернувся у Флоренцію, намагаючись дописати книжку. Ну ось, тепер я курортниця, заможна синьйора з трьома дітьми і купою іграшок, ось тут у мене пляжна парасоля в першому ряду, волохаті рушники, багато їжі, п’ять купальних костюмів різних кольорів, ментолові сигарети і сонце, від якого моя шкіра засмагає, відтіняючи біляве волосся. Щовечора я телефонувала П’єтро та Лілі. П’єтро переказував, хто до мене дзвонив – переважно давні знайомі – і, хоча й рідше, іноді ділився зі мною якоюсь робочою гіпотезою, яка саме спала йому на гадку. Набравши Лілу, я передавала слухавку Дженнаро, який неохоче розповідав їй про важливі, на його погляд, події дня і бажав їй доброї ночі. Я ж мало що говорила і П’єтро, і Лілі. Мені взагалі здавалося, що для мене Ліла остаточно перетворилася на голос у слухавці.

Але через якийсь час я усвідомила, що це не так, що частина її була присутня в плоті й крові Дженнаро. Хлопчик, звісно, був дуже подібний до Стефано і не мав нічого від Ліли. Проте жести, спосіб висловлювання, деякі слова та фрази, певна агресивність були такими ж, як у неї в дитинстві. Іноді я відлітала кудись думками, але аж здригалася, чуючи його голос, або ж задивлялась, як він жестикулює, пояснюючи Деде правила якоїсь гри.

Але, на відміну від матері, Дженнаро був підступний. У дитинстві зловмисність Ліли завжди була відвертою, вона ніколи її не приховувала, навіть під страхом покарання. Натомість Дженнаро грав роль добре вихованого, навіть несміливого хлопчика, але варто було мені відвернутися, як він починав дражнити Деде, ховав її ляльку, бив її. Коли я погрожувала йому, мовляв, за кару ми не телефонуватимемо до мами, щоб сказати їй «добраніч», на обличчі в нього з’являвся вираз каяття. Але насправді покарання це не надто його турбувало, ритуал вечірніх телефонних розмов нав’язала йому я, він чудово обходився без нього. Його більше зачіпала погроза не купити йому морозива. Тоді він починав плакати, між схлипуваннями говорив, що хоче повернутись до Неаполя, і я відразу здавалася. Та на цьому він не зупинявся. Він мстився мені, потайки знущаючись з Деде.

Я була певна, що дівчинка боїться і ненавидить його. Але ні. Згодом вона дедалі менше реагувала на свавілля Дженнаро, навіть закохалася в нього. Вона звала його Ріно або Рінуччо, бо він сказав їй, що так його кличуть друзі, і ходила за ним всюди, не зважаючи на мої перестороги, а часто навіть сама тягла його подалі від моєї парасолі. Увесь мій день складався з криків: «Деде, ти куди, Дженнаро, ходи сюди, Ельзо, що ти робиш, не бери піску до рота, Дженнаро, годі, Деде, якщо не перестанеш, я прийду і тоді начувайся!» Усе це були марні зусилля: Ельза неминуче їла пісок, а поки я промивала їй рот морською водою, Деде з Дженнаро неминуче зникали.

Зазвичай вони ховалися у заростях тростини неподалік. Якось я взяла Ельзу і пішла подивитися, що вони там роблять. Я побачила, що вони зняли купальні костюми, і Деде з цікавістю торкалася твердого пісюна, якого їй показував Дженнаро. Я зупинилася за кілька метрів і не знала, як мені повестися. Я знала – бо бачила – що Деде дуже часто мастурбує, лежачи долілиць. Але я багато читала про дитячу сексуальність – я навіть купила доньці книжечку з численними барвистими ілюстраціями, у якій короткими фразами пояснювалося, що відбувається між чоловіком і жінкою, але коли я їй це прочитала, жодного інтересу в неї не виникло – і хоч почувалася я незручно, та не лише не втручалася і не докоряла їй, але й, будучи певна, що батько поведеться інакше, дбала про те, щоб він не застав її зненацька.

Але що мені робити тепер? Дозволити, хай граються собі? Відступити, втекти? Чи підійти, не надаючи цьому ваги, байдуже заговорити про щось інше? А якщо цей грубий хлопчисько, набагато старший від Деде, примушує її бозна до чого, якщо він кривдить її? Хіба різниця у віці не була небезпечною? Хід подій прискорили дві речі: Ельза побачила сестру, заволала від радості, покликала її; і водночас я почула слова, якими Дженнаро звернувся до Деде – то були ті самі непристойні, вульгарні слова, які я малою теж чула у дворі. Я більше не змогла стриматися, усе те, що я читала про насолоди, латентні неврози, поліморфні збочення у дітей і жінок, розвіялося, і я суворо висварила їх обох, особливо Дженнаро, якого я схопила за руку і потягла геть. Він вибухнув плачем, а Деде холодно і безстрашно мовила мені: «Ти дуже зла».

Я купила їм обом по морозиву, але відтак до потреби обережно наглядати за ними, щоб уникнути повторення цього епізоду, додалася певна тривога через те, що лексикон Деде дедалі більше поповнювався сороміцькими словами з неаполітанського діалекту. Увечері, коли діти вже спали, я часто напружувала пам’ять: чи я теж гралася у такі ігри з однолітками у дворі? А в Ліли теж був подібний досвід? Про це ми ніколи не говорили. Так, ми вимовляли ці огидні слова, але вони були потрібні між іншим, для того, щоб вислизнути з рук мерзенних дорослих – ми кидали ці лайки їм в лице і щодуху тікали. А крім того? Я заледве змусила себе замислитись над питанням: чи ми з нею колись торкалися одна одної? Чи в мене колись виникало це бажання – у дитинстві, підлітком, в юності, дорослою? А в неї? Я надовго зависла над цими запитаннями.