Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

У кожному разі в ті дні, коли переді мною постала ця проблема, я перестала водити Дженнаро до таксофону. Я боялася, що він скаже Лілі, що йому зі мною погано, а може, навіть розповість про той епізод. Страх цей роздратував мене: чому мене це так хвилює? Я почекала, аж доки все це вляжеться. Нагляд за ними теж став менш суворим, я не могла повсякчас їх пильнувати. І я махнула на них рукою, присвятивши весь час Ельзі. Тільки коли вони, попри посинілі губи й поморщені пучки, не хотіли вилазити з води, я нервово кричала до них з берега, з приготованими рушниками в руках.

Серпневі дні спливали. Дім, закупи, пакування напханих сумок, пляж, повернення додому, вечеря, морозиво, телефон. Я теревенила з іншими матерями, усі вони були старші від мене, і я тішилася, коли вони хвалили моїх дітей і мою терплячість. Розповідали мені про своїх чоловіків, про їхню роботу. І я теж розказувала про свого чоловіка – мовляв, він викладає латину в університеті. На вихідні приїздив П’єтро, так само, як багато років тому на Іскію приїздили Стефано та Ріно. Мої знайомі шанобливо зиркали на нього і, схоже, через його посаду на кафедрі їм подобалася навіть заплутана копиця волосся на його голові. Він ішов з доньками та Дженнаро купатися, втягував їх у нібито відчайдушні пригоди, які страшенно розважали їх усіх, а відтак сідав під парасолею за свої книжки, іноді скаржачись на недосипання, бо часто забував брати з собою заспокійливі ліки. Коли діти засинали, він брав мене стоячи, на кухні, щоб не скрипіло ліжко. Тепер шлюб здавався мені інститутом, який, попри поширену думку, позбавляє статевий акт будь-чого людського.

86

Якось у суботу, посеред численних заголовків, що їх уже багато днів газети присвячували вибухові фашистської бомби в потязі «Італікус», у газеті «Корр’єре делла сера» П’єтро виловив коротку новину, яка стосувалася невеликої фабрики на околиці Неаполя.

– Хіба та фабрика, де працювала твоя подруга, не належала Соккаво? – спитав він мене.

– А що сталося?

Він передав мені газету. Терористична група у складі двох чоловіків і однієї жінки вдерлася на ковбасну фабрику на околиці Неаполя. Спершу вони вистрелили в ноги сторожу, Філіппо Карі, який наразі перебуває в дуже серйозному стані; відтак піднялися в кабінет власника, молодого неаполітанського підприємця Бруно Соккаво, і вбили його чотирма пострілами з пістолета, три з яких потрапили в груди, а один – в голову. Поки я читала, обличчя Бруно в моїй уяві викривилось і розлетілось на шматки, разом з його білими зубами. О Боже мій, мені аж подих забило. Залишивши дітей на П’єтро, я побігла телефонувати до Ліли, але лунали довгі гудки без жодної відповіді. Увечері я спробувала ще раз, без результату. Я додзвонилась до неї наступного дня, вона стривожено спитала: «У чому справа, щось із Дженнаро? Я заспокоїла її і розповіла про Бруно. Вона нічого про це не знала, вислухала мене і врешті безбарвно буркнула: «Це дуже погана новина». І все. Я напосідала на неї: «Зателефонуй комусь, дізнайся, що до чого, спитай, куди можна послати телеграму зі співчуттями». Вона сказала, що не підтримує контактів ні з ким із фабрики. «Та яка там телеграма, – буркнула вона, – заспокойся».

Я заспокоїлась. Але наступного дня в газеті «Іль Маніфесто» побачила статтю з підписом Джованні Сарраторе, тобто Ніно, в якій було чимало інформації про це невелике підприємство в Кампанії. У ній багато йшлося про політичну напругу, що панує на цих відсталих теренах, і зі співчуттям згадувався Бруно та його трагічний кінець. Відтоді я цілими днями полювала за новинами в цій справі, але марно, газети швидко перестали про неї писати. Крім того, Ліла більше не хотіла про це згадувати. Коли вечорами я ходила з дітьми дзвонити до неї, вона обривала мене й казала: «Дай слухавку Дженнаро». Тон її став особливо роздратованим, коли я згадала Ніно. «А той все за своє, – буркнула, – усюди мусить встромляти свого носа: до чого тут політика, там могло бути будь-що інше, у нас гинуть з тисячі причин – роги комусь наставив, якісь незаконні оборудки чи навіть просто косо подивився на когось». Так минали дні, і від Бруно мені залишився тільки спогад. І був то спогад не про власника підприємства, якому я, послуговуючись авторитетом родини Айрот, погрожувала у телефонній розмові, а спогад про хлопця, який спробував мене поцілувати, але я грубо його відштовхнула.

87

Ще там, на морі, у моїй голові зароїлися неприємні думки. «Ліла, – казала я собі, – навмисне придушує в собі почуття та емоції». Якщо я шукала способи зрозуміти саму себе, то вона, навпаки, сама від себе ховалася. Якщо я намагалася викликати її на відвертість і з’ясувати стосунки між нами, то вона завжди силкувалася затаїтися у напівтіні. Вона була немов повний місяць, що принишк десь за лісом, помережаний гілками.

На початку вересня я повернулася до Флоренції, але ці прикрі думки не розвіялись, а навпаки, згустились. Ділитися ними з П’єтро було марно. Його зовсім не втішило моє з дітьми повернення, він запізнювався з книжкою, а від думки про те, що невдовзі почнеться навчальний рік, страшенно дратувався. Якось увечері за столом, коли Деде з Дженнаро сварилися не знаю вже за що, він зірвався зі стільця і вийшов, тріснувши дверми з такою силою, що аж розбилося матове скло. Я зателефонувала Лілі і без зайвих слів заявила, що вона має забрати хлопця, який живе в мене вже півтора місяця.

– Не можна залишити його у вас до кінця місяця?

– Ні.

– Тут кепсько.

– Тут теж.

Енцо вирушив уночі, а вранці був тут, коли П’єтро вже пішов на роботу. Я зібрала речі Дженнаро ще з вечора. Пояснила Енцо, що напруга між дітьми стала нестерпною, мені прикро, але троє дітей – це для мене забагато, я більше не можу. Він сказав, що розуміє, і подякував за все, що я зробила. Тільки пробурмотів, немов виправдовуючись: «Ти ж знаєш, яка Ліна». Я не відповіла, бо Деде, яка була у відчаї через від’їзд Дженнаро, репетувала, але також тому, що боялася сказати – саме виходячи з того, якою є Ліла, – щось